Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт
Вона озирнулася, щоб подивитися, чи подобається те, що відбувається професору, й побачила, що він дивиться на неї із найпохмурішим виразом обличчя. Потім знаком запропонував піти разом із ним, але вона була зачарована свободою спекулятивної філософії й залишилася на місці, сподіваючись зрозуміти, на що вчені мужі мають намір спертися після того, як скасували ці старі переконання.
Пан Баер був людиною скромною і не поспішав пропонувати іншим власні погляди не тому, що не мав твердих переконань, а тому, що ці переконання були занадто щирими й серйозними, щоб говорити про них так легко. Але коли він перевів погляд із Джо на кількох інших молодих людей, також залучених пишністю філософської піротехніки, брови його зрушили з місця, і він відчув бажання вступити в дискусію, боячись, що деякі легкозаймисті юні душі можуть бути введені в оману ракетами феєрверку, але, коли ілюзія закінчиться, виявлять лише, що в них зосталася порожня оболонка та обпалена рука.
Він терпів це скільки міг, але, коли його попросили висловити свою думку, спалахнув чесним обуренням і виступив на захист релігії з усім красномовством істини. Воно зробило його переривчасту англійську солодкою музикою, а звичайне обличчя – красивим. Йому довелося витримати нелегку битву, бо вчені мужі вміли сперечатися, але він не здавався і стояв за свій прапор, як боєць. І поступово, поки він говорив, світ для Джо повернувся у звичайний стан.
Старі переконання, які служили людству так довго, здалися кращими, ніж нові. Бог не був сліпою силою, а безсмертя уявлялося не красивою вигадкою, а щасливою дійсністю. Вона знову відчула твердий ґрунт під ногами, і коли пан Баер зробив паузу – його переговорили, але не зуміли ні на йоту змінити його переконань, – Джо захотілося зааплодувати й подякувати йому.
Вона не зробила ні того, ні другого, але відчула глибоку повагу до професора, бо знала, що йому було нелегко так несподівано вступити в суперечку, але совість не дозволила мовчати. Дівчина почала розуміти, що характер – краще надбання, ніж гроші, становище в суспільстві, інтелект або краса, і відчула, що якщо велич – це, за визначенням якоїсь розумного людини, «правда, благоговіння й добра воля», то її друг Фридрих Баер не тільки хороша, але й велика людина.
Це переконання Джо міцніло з кожним днем. Вона цінувала його схвалення, вона жадала його поваги, вона хотіла бути гідною його дружби. І саме тоді, коли ці бажання були найбільш гарячими і щирими, вона мало не втратила все.
А почалося все з «надутого капелюха». Одного вечора, коли професор увійшов до вітальні, де чекала на урок Джо, на голові в нього був паперовий «надутий капелюх»[59], який причепила на нього пустунка Тіна і який він забув зняти.
«Очевидно, він не дивиться в дзеркало, перш ніж спуститися», – подумала Джо із усмішкою.
– Добрий вечір, – сказав він серйозно й сів, зовсім не відаючи про безглуздий контраст між предметом уроку і своїм головним убором: професор збирався читати їй «Смерть Валленштейна»[60].
Спочатку вона вирішила нічого не казати. Їй подобався гучний сердечний сміх, яким він вибухав, коли траплялося що-небудь веселе, тож надала йому змогу самому виявити, що в нього на голові. Але зовсім забула про це, бо слухати німця, який читає Шиллера, – напрочуд захопливе заняття. Після читання почався власне урок, який проходив досить жваво, оскільки Джо була в той вечір у доброму гуморі і капелюх змушував її очі іскритися сміхом.
Професор не міг зрозуміти, що з нею, і нарешті, перервавши пояснення, запитав із виглядом лагідного подиву, який здавався Джо просто неперевершеним:
– Панно Марч, чому ви смієтеся в обличчя своєму вчителю? Хіба у вас немає поваги до мене?
– Як я можу бути шанобливою, пане, якщо ви забули зняти капелюха? – сказала Джо.
Піднявши руку, професор намацав на голові маленького капелюха. З хвилину він дивився на неї, потім закинув голову і засміявся, як веселий контрабас.
– А! Розумію. Це бісеня Тіна зробила з мене дурня своїм капелюхом. Ну нічого, але дивіться, якщо урок піде погано, вам теж доведеться носити безглуздого ковпака.
Але згодом урок знову перервався на кілька хвилин, бо пан Баер зауважив на зробленому з газетного аркуша трикутному капелюсі картинку і, розгорнувши її, сказав із почуттям глибокої огиди:
– Я не хотів би, щоб ці газети з’являлися в будинку. Їх не повинні бачити діти й читати молодь. Це недобре, і мене дратують ті, хто робить таке зло.
Джо глянула на клапоть газети й побачила ілюстрацію, що зображала божевільного, труп, лиходія та змію. Їй не сподобалася картинка, однак квапливо перегорнути його її примусила не огида, а страх, оскільки на мить уявила, що це «Вулкан». Втім, газета була інша, а паніка Джо вляглася, коли згадала, що, навіть якщо б це був номер «Вулкану» з однією з її власних історій, там не було б імені авторки.
Але вона видала себе сама – поглядом і рум’янцем. А професор хоч і був неуважним, зазвичай помічав набагато більше, ніж припускали оточуючі. Баер знав, що Джо пише, бо не раз зустрічав її в кварталі, де знаходилися редакції газет. Однак вона ніколи не говорила про це, і він не поставив їй жодного запитання, незважаючи на велике бажання побачити її твори. І тепер йому спало на думку, що дівчина робить те, в чому соромиться зізнатися.
Це занепокоїло його настільки, що він одразу відкинув думку про те, що це «не моя це справа, я не маю права що-небудь говорити», як зробили б інші. Натомість нагадав собі, що вона молода й бідна, далеко від материнської любові й батьківської турботи.
Тож професор відчув бажання допомогти їй – порив настільки ж миттєвий і природний, як той, який змусив би його протягнути руку, щоб захистити дитину від собаки. Все це в одну мить промайнуло в його голові, але ніяк не відбилося на обличчі, й, коли газета була перегорнута, а в голку Джо просунута нитка, він сказав цілком спокійно, але дуже серйозно і проникливо:
– Так, ви правильно зробили, що відсунули це від себе. Мені неприємно думати, що такий непотріб бачать хороші молоді дівчата. Можливо, декому це подобається, але я радше дав би моїм хлопчикам погратися з порохом, ніж читати таку макулатуру.
– Можливо, це не
