Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Я привела в порядок його речі та зашила розірвані п’яти на двох парах шкарпеток: він зіпсував їх своїм недолугим штопанням. Ми нічого не казали йому, і я сподівалася, що це залишиться таємницею, але минулого тижня він зловив мене за цим заняттям.

Коли я сиджу в дитячій, Тіна часто вбігає і вибігає, залишаючи двері до вітальні прочиненими, тож я можу слухати уроки, які він дає іншим. І вони так мене зацікавили й захопили, що я вирішила теж повчитися.

Я сиділа біля дверей, закінчуючи останню шкарпетку і намагаючись зрозуміти, що він говорить новій учениці, такій же дурній, як і я. Потім дівчина пішла, і я думала, він теж, бо стало дуже тихо. Тож старанно бубоніла якесь дієслово і розгойдувалася в гойдалці найбезглуздішим чином, коли якісь негучні дивні звуки змусили мене підняти очі. У дверях стояв пан Баер. Він дивився на мене, тихенько сміявся і робив Тіні знаки не видавати його.

– Оце так! – сказав він, коли я встала і нерозумно втупилася на нього. – Ви підглядаєте за мною, я за вами – і це непогана ідея… Але послухайте, я не жартую, хочете вивчати німецьку?

– Так, але ви дуже зайняті, а я занадто дурна, – випалила я, почервонівши, як рак.

– Нічого, ми знайдемо час і зуміємо виявити ваші схильності до мови. Увечері я дам вам маленький урок із великим задоволенням, тому що – погляньте, панно Марч: у мене є борг, який я маю заплатити, – і він вказав на мою роботу. – «Так, – сказали вони, ці добрі жінки, – він дурний старий, він не зрозуміє, що ми робимо, він ніколи не помітить, що на його шкарпетках більше немає дірок, він думатиме, що нові ґудзики виростають самі, коли відірвуться старі, й вірити, що розірвані шнурки зростаються». Але в мене є очі, і я багато чого бачу. У мене є серце, і я вдячний вам. Приходьте! Маленький урок час від часу – або жодних зусиль доброї феї для мене і моїх хлопчиків.

Звичайно, я нічим не могла заперечити йому, й, оскільки це справді прекрасна можливість вчитися, погодилася на цю угоду. Тож ми почали. Я взяла чотири уроки, потім міцно засіла в граматичному болоті. Професор був дуже терплячим, але, гадаю, це було для нього катуванням. Іноді він дивився на мене з таким виразом лагідного відчаю, що я не знала, засміятися мені чи заплакати.

Спробувала і те, й те, а коли справа дійшла до шмигання носом від крайнього приниження й відчаю, він кинув книжку на підлогу і вийшов із кімнати. Я відчувала себе зганьбленою й покинутою навік, але нітрохи не звинувачувала його в цьому, а почала квапливо збирати мої папери, щоб кинутися до себе нагору й гарненько себе струснути. Але тут увійшов він, жвавий і сяючий, немов я вже покрила себе славою.

– Ми спробуємо по-іншому. Ми з вами прочитаємо разом цю милу маленьку Märchen, тобто казку, й не копирсатимемося в цій нудній граматиці, яка піде в куток за те, що принесла нам такі неприємності.

Він говорив так ласкаво і так люб’язно розкрив переді мною томик Андерсена[49], що мені стало страшенно соромно і я взялася за урок із відчайдушною рішучістю, чим, здається, надзвичайно потішила професора. Забувши про свою сором’язливість, щосили длубалася (жодне інше слово не може цього висловити), спотикаючись на довгих словах і вимовляючи їх із натхненням. Коли закінчилася перша сторінка, я зупинилася, щоб перевести дух, а він заплескав в долоні й вигукнув – як завжди – від душі:

– Das ist gut![50] Тепер добре! Моя черга. Я читаю, ви слухаєте.

І він взявся за справу з такою насолодою, яку справді було приємно бачити, так само, як і чути. На щастя, це була казка «Стійкий олов’яний солдатик», кумедна, як ти пам’ятаєш, і я могла сміятися – і сміялася, хоч не розуміла половини того, що він читав. Я не могла втриматися – він був такий серйозний, а я така збуджена, і все разом було так смішно.

Після цього випадку мої справи пішли краще, і тепер я читаю досить добре. Мені підходить такий спосіб навчання, тож ковтаю граматику в казках і віршах, як гіркі пігулки у варенні. Мені дуже подобається, і йому, здається, це ще не набридло – дуже мило з його боку, чи не так? Я хочу зробити йому подарунок на Різдво. Порадь мені що-небудь хороше, мамо.

Тішуся, що Лорі виглядає задоволеним і зайнятим, що він кинув курити і відростив волосся. Бачиш, Бет справляється з ним краще, ніж я. Я не ревную, дорога, старайся, тільки не роби його святим. Боюся, я не зможу любити його без домішки людської гріховності. Прочитай йому уривки з моїх листів. У мене немає часу писати всім окремо, і так зійде. Слава Богу, що Бет почувається добре.

* * *

Січень

Щасливого Нового року всім вам, рідні мої, включаючи, звичайно, і пана Л., й молодого чоловіка на ім’я Тедді.

Не можу описати, як мене порадувала ваша різдвяна посилка, яку я отримала тільки пізно ввечері, коли вже втратила будь-яку надію. Ваш лист прийшов уранці, але ви не згадували про посилку – хотіли зробити сюрприз. Я була розчарована, бо до цього в мене було «невиразне передчуття», що ви мене не забудете.

Не приховую, мені було дещо сумно, коли після чаю йшла до своєї кімнати, тож побачивши велику, забризкану брудом, пошарпану посилку, я просто обхопила її обома руками й заплакала. Вона була така домашня, бажана й несподівана, що я сіла поруч із нею на підлогу й читала, і розглядала, і їла, й сміялася, й плакала, як це в мене завжди по-дурному буває.

У ній було саме те, чого я хотіла, і навіть набагато краще, що все було саморобне, а не покупне. Новий «чорнильний фартух» Бет просто чудовий, а коробка імбирних пряників Ханни – просто скарб. І я неодмінно носитиму теплу білизну, яку ти, мамо, прислала мені, й уважно прочитаю всі книжки, які зазначив тато. Спасибі вам всім величезне, величезне!

Заговорила про книжки, і це нагадало мені, що я стала щодо цього багатшою – на Новий рік пан Баер подарував мені красиво оформлений великий том Шекспіра, той самий, яким він дуже дорожив і яким я часто захоплювалася, розглядаючи полицю, де Шекспір стояв на почесному місці поруч із німецькою Біблією, Платоном, Гомером і Мільтоном[51]. Тож можете уявити, що я відчула, коли він приніс її, розкрив