Українська література » Сучасна проза » Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Читаємо онлайн Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт
class="a">[43]

Я вже збиралася опускати портьєру, як раптом побачила, що до вітальні вбігла маленька дівчинка, котра несла велику книжку. Я зупинилася, бо хотіла подивитися, що буде далі.

– Мені потрібен… мені професора Баера, – сказала крихітка, впустивши свій товстий том і підбігаючи до професора.

– Ось твій Баер. Іди сюди, і фін обійме сфою Тіну, – сказав професор, зі сміхом підхопивши її й тримаючи так високо над головою, що їй довелося нахилитися, щоб поцілувати його.

– Тепел я маю вчити мій улок, – продовжило кумедне малятко.

Він посадив її за стіл, дав папір і олівець і відкрив великого словника. Вона почала писати, раз у раз перегортаючи сторінки словника й водячи по них пухким пальчиком у пошуках слова, та так серйозно, що я мало не видала себе сміхом. А пан Баер стояв поруч, по-батьківськи дивився на неї та гладив її гарне волосся. Я навіть подумала, що вона його дочка, хоч дівчинка більше схожа на француженку, ніж на німкеню.

Новий стук у двері – поява двох дівчат змусила мене повернутися до роботи і залишити споглядання цієї невинної картини на цілий урок, незважаючи на спокусливий шум і розмову за дверима. Одна з дівчат весь час сміялася удаваним сміхом і повторювала: «Що ви, професоре!» – кокетливим тоном, а інша вимовляла німецькі слова з таким акцентом, що йому, мабуть, важко було залишатися серйозним. Обидві, схоже, жорстоко випробовували його терпіння. Я не раз чула, як він виразно казав: «Ні, ні, не так, фи не слухали… фи не слухали, що я гофорю», а один раз – гучний звук, немов хтось стукнув по столу книжкою, і почувся розпачливий вигук: «Господи! Фсе сьогодні йде погано».

Бідолаха, мені стало дуже шкода його, і, коли дівчата пішли, я заглянула ще раз, щоб подивитися, як він все це переніс. Професор сидів, стомлено відкинувшись на спинку стільця, із закритими очима, а коли годинник пробив другу годину, схопився, зібрав книжки і, взявши маленьку Тіну, яка заснула на дивані, вийшов. Гадаю, життя в нього важке.

Пані Кірк запитала мене сьогодні, чи спущуся я о п’ятій годині в загальну їдальню на обід, і, оскільки мені було трохи самотньо, я подумала, що, мабуть, спущуся, – просто подивитися, що за люди живуть зі мною під одним дахом. Тож я подбала про те, щоб виглядати цілком пристойно, і постаралася непомітно прослизнути до їдальні, сховавшись за спину пані Кірк. Але вона маленька на зріст, а я висока, і моя спроба виявилася невдалою.

Вона посадила мене поруч із собою, і, коли моє обличчя знову набуло колишнього блідого кольору, то набралася сміливості й озирнулася. За довгим столом майже не було вільних місць, і кожен з присутніх цікавився тільки своїм обідом – особливо чоловіки, які, здавалося, їли за розкладом, хапаючи їжу й одразу зникаючи.

Тут був звичайний набір із молодих людей, зайнятих чимось своїм, молодих пар, зайнятих тільки одне одним, заміжніх дам, зайнятих тільки своїми дітьми, старих джентльменів, зайнятих тільки політикою. Не думаю, що мені захочеться мати справу з будь-ким із них, крім однієї незаміжньої леді приємної зовнішності, в якій, схоже, щось є.

Далеко від мене, в самому кінці столу, сидів професор, який криком відповідав на запитання одного дуже допитливого глухого старого, що сидів поряд, і розмовляючи про філософію із французом, що сидів напроти. Будь тут Емі, вона повернулася б спиною до нього назавжди, бо, як я з жалем змушена завважити, в нього величезний апетит і він так орудував ложкою, що привів би в жах «її милість». Мене це не бентежить, мені приємно «бачити, що люди їдять з апетитом», як висловлюється Ханна, а бідоласі, мабуть, треба чимало їжі після того, як він весь день вчив ідіотів.

Коли я піднімалася до себе після обіду, два молодика якраз одягали капелюхи перед високим дзеркалом, і я почула, як один тихо сказав другому:

– Хто ця новенька?

– Гувернантка чи щось таке.

– Якого ж біса вона сидить з нами за столом?

– Друг старої леді.

– Красива голова, але ніякого смаку.

– Жодного. Дай вогника, й ходімо.

Спочатку я розсердилася, але потім мені стало наплювати, адже гувернантка нічим не гірше клерка, і в мене є здоровий глузд навіть за відсутності смаку, але й смаку в мене побільше, ніж у деяких, якщо судити по тих зауваженнях, які роблять ці витончені істоти, що, судячи з усього, стали геть тупими, димлячи, як нечищені пічні труби. Ненавиджу пересічних людей!

* * *

Четвер

Вчорашній день пройшов спокійно – я займалася з дітьми, шила, писала у своїй маленькій кімнаті, де дуже затишно із лампою й каміном. Дізналася ще дещо про мешканців пансіону і була представлена професору.

Виявилося, що Тіна – дочка прасувальниці-француженки, яка працює у пральні при пансіоні з тонкою білизною. Малятко прямо закохане в пана Баера, усюди за ним бігає, мов собачка, коли він удома. Та й професор тішиться з цього, бо любить дітей, хоч і «холоштяк».

Кітті та Мінні Кірк теж говорять про нього з любов’ю, розповідають про ігри, які він придумує, про подарунки, які приносить, про чудові казки, які розповідає. Молоді люди в пансіоні, схоже, жартують над ним: звуть його Старий Фріц, Світле Пиво і Велика Ведмедиця[44] та придумують всілякі жарти із його ім’ям. Але він тільки радіє цьому, як хлопчисько, і приймає піддражнювання так добродушно, що всі люблять його, незважаючи на незвичні іноземні манери та звички.

Незаміжня леді, про яку я говорила, – панна Нортон – багата, добра й дуже чемна. Вона заговорила сьогодні зі мною за обідом (бо я знову ходила до їдальні: так цікаво спостерігати за людьми!) і запросила мене до себе в кімнату. У неї багато хороших книжок, картин, вона знайома з відомими людьми і дуже дружелюбна, тож я постаралася їй сподобатися, бо хочу потрапити до «кращого суспільства», хоч не того, яке подобається Емі.

Учора ввечері, коли я сиділа у вітальні, увійшов пан Баер з газетами для пані Кірк. Її не було, але Мінні – маленька бабуся – дуже мило представила мене:

– Це мамина подруга, панна Марч.

– Так, і вона весела, і ми її дуже любимо, – додала Кітті, enfant terrible[45].

Ми вклонилися одне одному, а потім розсміялися, бо манірні уявлення й несподіваний додаток до них являли собою досить кумедний контраст.

– Так, так, я чув, що ці пустунки докучають вам, панно Марч. Якщо таке повториться, покличте мене, – мовив професор, грізно нахмурившись, що,

Відгуки про книгу Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: