Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

– Моя подруга попросила мене запропонувати вам… розповідь… просто для проби… хотіла б знати вашу думку… вона буде рада написати ще, якщо це підійде.

Поки вона червоніла й бурмотіла, пан Дешвуд, взявши рукопис, гортав сторінки двома досить брудними пальцями, доволі критично оцінюючи акуратно написаний текст.

– Це перша спроба, я гадаю? – промовив він, завваживши, що сторінки пронумеровані, списані тільки з одного боку і рукопис не перев’язаний стрічкою – вірна ознака новачка.

– Ні, пане. У неї є досвід, і вона отримала приз за розповідь у «Блерністоунському стязі»[56].

– Ось як? – і пан Дешвуд окинув Джо швидким поглядом, який, здавалося, помітив все, що на ній було, – від кокарди на капелюсі до шнурків на черевиках. – Що ж, можете залишити, якщо хочете. Такого роду речей ми зараз маємо на руках більше, ніж можемо прилаштувати, але я пробіжу текст на дозвіллі та наступного тижня дам вам відповідь.

Ні, Джо не хотілося залишати рукопис, бо пан Дешвуд зовсім не сподобався їй. Але в обставинах, що склалися, їй не залишалося нічого, як тільки поклонитися й піти, начепивши особливо зарозумілий вигляд, що вона зазвичай робила, коли була вражена або розгублена.

У цей момент було і те, й друге, оскільки погляд, яким обмінялися джентльмени, явно свідчив, що її вигадка стосовно «моєї подруги» розгадана, а сміх, викликаний якимось зауваженням редактора, який зачинив за нею двері, довершив її розгубленість. Майже остаточно вирішивши ніколи більше сюди не повертатися, вона пішла додому і дала вихід своєму роздратуванню в старанному шитті фартухів. Щоправда, через годину-другу заспокоїлася настільки, що могла посміятися над ситуацією, і стала з нетерпінням очікувати наступного тижня.

Коли Джо прийшла знову, пан Дешвуд був у кабінеті один, далеко не такий сонний і значно менше зацікавлений сигарою, щоб забути про свої манери. Тож їхня друга зустріч викликала у Джо більш позитивні почуття.

– Ми візьмемо це (редактори ніколи не вживають «я»), якщо ви не заперечуєте проти деяких змін. Занадто довгий текст, але якщо виключити пасажі, які я зазначив, він буде якраз потрібного розміру, – сказав Дешвуд діловим тоном.

Джо ледве впізнала свій рукопис, так сильно були зім’яті та покреслені сторінки, і, почуваючись так, як міг би почуватися ніжний батько, якби його попросили відрізати ноги немовляті, щоб той помістився в нову колиску, переглянула відмічені місця, з подивом помітивши, що всі моральні роздуми, які вона дбайливо вставила в якості противаги незвичайним пригодам і любовним сценам – викреслені.

– Але, пане, я вважала, що в кожної історії має бути якась мораль, тому й подбала про те, щоб деякі з моїх грішників покаялися.

Редакторська серйозність пана Дешвуда пом’якшилася усмішкою, оскільки Джо забула про свою «подругу» й говорила так, як міг говорити тільки автор.

– Люди люблять, щоб їх розважали, а не повчали. В наші дні мораль має поганий збут, – обґрунтував він свої вимоги – що, між іншим, було не зовсім справедливим твердженням.

– А з цими змінами, гадаєте, розповідь матиме успіх?

– Так, оригінальний сюжет, досить непогано розроблений, добра мова і так далі, – люб’язно відповів пан Дешвуд.

– А що ви… тобто яку винагороду… – почала було Джо, не зовсім впевнена, як потрібно висловитися.

– Ми даємо від двадцяти п’яти до тридцяти за такого роду речі. Виплата після публікації, – відповів пан Дешвуд, немов цей момент вислизнув від його уваги. Такі дрібниці, як кажуть, часто випадають із уваги редакторських умів.

– Дуже добре, можете взяти, – сказала Джо, повертаючи рукопис із задоволеним виглядом, бо після долара за її попередні матеріали навіть двадцять п’ять здаються хорошою оплатою. – Чи можу я передати моїй подрузі, що ви візьмете й інші її тексти, якщо в неї є кращі, ніж цей? – запитала Джо, не відаючи про те, що підбадьорена успіхом, видала себе.

– Подивимося. Обіцяти ми тут нічого не можемо. Скажіть їй, хай робить коротше й цікавіше і без будь-якої моралі. Яке ім’я хотіла б поставити ваша подруга? – запитав він недбалим тоном.

– Без підпису, будь ласка, вона не хоче вказувати своє ім’я, а псевдоніма в неї немає, – сказала Джо, мимоволі червоніючи.

– Як хоче, зрозуміло. Публікація на наступному тижні. Ви самі зайдете за грошима чи надіслати вам? – запитав пан Дешвуд, відчуваючи природне бажання дізнатися, хто його новий автор.

– Я зайду. До побачення, пане.

Коли вона вийшла, пан Дешвуд задер ноги із витонченим зауваженням:

– Бідна і горда, як зазвичай, але цілком підійде.

Слідуючи вказівкам пана Дешвуда і взявши за зразок пані Нортбері, Джо сміливо пірнула в пінистий океан сенсаційної літератури, але завдяки рятувальному кругу, згодом кинутому їй другом, випливла знову, не ставши набагато гірше від цього занурення.

Як і більшість юних писак, за своїми героями і обстановкою вона відправлялася за кордон: бандити, графи, цигани, черниці й герцогині з’являлися на її сцені й грали свої ролі так безпомилково й завзято, як тільки можна було бажати. Її читачі були не надто перебірливі щодо таких дрібниць, як правдоподібність, а пан Дешвуд милостиво дозволяв їй заповнювати площу його видання за мізерну плату, не вважаючи за потрібне повідомити, що було справжньою причиною його гостинності: один з його літературних поденників, якому інша редакція запропонувала більш щедру винагороду за послуги, підло кинув видавця «Щотижневого Вулкану» напризволяще.

Скоро Джо зацікавилася своєю роботою, бо її худий гаманець почав наповнюватися, і маленький запас, який вона робила, щоб наступного літа взяти Бет в гори, зростав повільно, але вірно. Єдине, що затьмарювало її радість, – потреба приховувати це від домашніх.

Джо відчувала, що батьки не схвалили б її писань, і вважала за краще спочатку вчинити по-своєму, а потім попросити пробачення. Зберігати таємницю було легко, бо розповіді виходили без підпису. Пан Дешвуд, зрозуміло, дуже скоро дізнався її ім’я, але обіцяв мовчати і, як не дивно, дотримався слова.

Вона намагалася переконати себе, що нове заняття не завдасть їй шкоди, бо щиро намагалася не писати нічого такого, за що їй могло б бути соромно, і заспокоювала всі уколи совісті передчуттям тієї щасливої хвилини, коли покаже вдома зароблені гроші й посміється разом з усіма над секретом, який так добре зберігала.

Але пан Дешвуд відкидав усі тексти, крім історій, що могли пройняти читача, краяти їхні душі. Тож для досягнення цієї мети, Джо до студіювання історичних, наукових, мистецьких творів долучила поліцейську хроніку й оповіді про божевільних та сомнамбул. Адже швидко виявила, що власний життєвий досвід дозволив їй лише кілька разів мигцем зазирнути в той трагічний