Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Я обіцяла так і вчинити, тож він пішов. Але, схоже, ми приречені бачитися часто, бо сьогодні, йдучи на прогулянку і проходячи повз його двері, випадково стукнула по них парасолькою. Двері відчинилися, і там стояв він, у халаті, з великою синьою шкарпеткою в одній руці і штопальною голкою – в другій. І, здається, зовсім не був цим збентежений. А коли я пояснила, що сталося, і поспішила далі, помахав мені вслід рукою, в якій тримав шкарпетку, і сказав голосно й весело, як завжди:

– Гарна погода для прогулянки. Bon voyage[46], mademoiselle.

Я сміялася всю дорогу, поки спускалася сходами, але було також трохи сумно від думки про бідолаху, якому доводиться самому лагодити свій одяг. Я знаю, німецькі чоловіки вишивають, але штопання шкарпеток – інша справа, та й до того ж не така красива.

* * *

Субота

Не сталося нічого такого, про що варто писати, крім візиту до панни Нортон. В її кімнаті повно чарівних речей, і сама вона була чарівна – показала мені всі свої скарби й попросила іноді ходити разом з нею на лекції й концерти – за компанію, якщо я захочу. Вона просила про це, як про послугу, але я впевнена, що пані Кірк розповіла їй про нас, і вона запросила мене, бажаючи бути люб’язною. Я горда, як Люцифер[47], але подібні благодіяння таких людей мене не обтяжують, і я прийняла цю пропозицію з вдячністю.

Коли повернулася в дитячу, за скляними дверима був такий гармидер, що я заглянула до вітальні. Там навкарачки стояв пан Баер – із Тіною на спині. Кітті водила його на скакалці, Мінні годувала печивом двох маленьких хлопчиків, а вони гарчали й шугали в клітках, побудованих зі стільців.

– Ми граємо у звіринець, – пояснила Кітті.

– Це мій слон! – додала Тіна, тримаючи професора за волосся.

– Мама завжди дозволяє нам робити все, що ми хочемо, по суботах, коли Франц і Еміль приходять у гості. Правда ж, пане Баер? – сказала Мінні.

«Слон» сів, дивлячись на мене так само серйозно, як і інші, й мовив:

– Даю вам слово, що це так. Якщо ми вже занадто шумітимемо, скажіть нам: «Тихо!» – і ми трохи заспокоїмося.

Я обіцяла, але залишила двері відчиненими і насолоджувалася веселощами не менше, аніж вони, – свідком таких чудових пустощів мені ще не доводилося бути. Вони грали у квача і в солдатики, танцювали й співали, а коли стало темніти, повсідалися на диван навколо професора, який розповідав їм чарівні казки про лелек на трубах будинків і про маленьких «кобольдів» – духів, які скачуть верхи на сніжинках. Я б дуже хотіла, щоб американці були такими ж простими й природними, як німці, а ви?

Мені дуже подобається писати вам, і мій лист ніколи б не закінчувався, якби не міркування економії, бо хоч я й пишу дрібно і на тонкому папері, але думка про те, скільки марок потрібно для цього довгого листа, викликає в мене тремтіння. Перешли мені листи Емі, щойно ви всі їх прочитаєте. Мої скромні новини прозвучать дуже невиразно після всієї її пишноти, але тобі вони сподобаються, я знаю. Скажи, будь ласка, Тедді вчиться так напружено, що не може знайти часу, щоб написати старим друзям? Піклуйся про нього гарненько, Бет, заради мене, й розкажи мені все про малят… і всім передай привіти!

Твоя вірна

Джо

Р. S. Коли я перечитала цей лист, він здався мені дуже «Баерним», але мене завжди цікавлять незвичайні люди, і до того ж мені, чесне слово, майже нема про що писати. Благослови вас Господь, дорогі!

* * *

Грудень

Моя дорогоцінна Бетсі,

оскільки цей лист обіцяє бути сумбурним, я адресую його тобі – можливо, він тебе розважить і дасть уявлення про моє життя-буття. Хоч воно й тихе, але все-таки досить цікаве, чому – о, зараз я все тобі розкажу!

Через те, що Емі назвала б «геркулановими зусиллями»[48] у сфері розумового й духовного садівництва, мої юні підопічні почали рости, а їхні маленькі гілочки загинатися туди, куди я хочу. Вони не такі цікаві для мене, як Тіна або хлопчики, але я виконую свій обов’язок щодо них, і вони мене люблять.

Франц і Еміль – чудові хлопці, цілком у моєму смаку, бо суміш німецького і американського духу викликає постійне бурхливе кипіння їхніх натур. У суботу після обіду настає гучний час, незалежно від того, чи проводиться він вдома або ж на вулиці. В хороші дні всі виходять на прогулянку, як ціла школа, а професор і я підтримуємо порядок, і тоді – які ж тоді настають веселощі!

Тепер ми з професором дуже хороші друзі, тож я теж почала брати у нього уроки. Все сталося само собою і так кумедно, що я повинна тобі про це розповісти. Почну спочатку. Одного разу, коли я проходила повз двері пана Баера, де прибирала пані Кірк, вона покликала мене:

– Чи бачили ви коли-небудь такий барліг, моя люба? Зайдіть і допоможіть мені розставити ці книжки, а то я перевернула все догори дригом, намагаючись з’ясувати, куди він подів шість носових хусток, які я недавно йому дала.

Я увійшла, і поки ми працювали, озирнулася – оце вже точно «барліг». Всюди книжки й папери, якийсь зламаний витвір з сепіоліту й стара флейта на камінній полиці. Біля одного з вікон пищала у клітці пошарпана пташка без хвоста, а інша сиділа на коробці з білими мишами. Недороблені кораблики й шматочки шнурка валялися серед рукописів, біля вогню сушилися брудні маленькі черевики, а сліди дорогих, любих хлопчиків, рабом яких він став, було видно по всій кімнаті. Після довгих пошуків вдалося виявити три із шести зниклих хусток: одну – на пташиній клітці, іншу – в чорнилі, а третя була обгоріла, бо її використовували як прихватку.

– Ну що за людина! – засміялася добродушна пані Кірк, сунувши залишки у мішечок із клаптиками. – Гадаю, інші три розірвані, щоб оснастити кораблики, перев’язати порізані пальці або зробити хвіст повітряному змію. Це жахливо, але я не можу його насварити: він такий неуважний і добродушний та й дозволяє цим хлопчакам його тиранити. Я згодна взяти на себе прання й лагодження його речей, але він забуває їх мені віддавати, а я забуваю їх шукати, тож іноді він опиняється в жалюгідному становищі.

– Дозвольте мені полагодити його речі, – сказала я. – Мені неважко, а йому нема чого про це знати. Я