Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Джо теж спустилася трохи згодом, щоб помахати йому, якщо він обернеться. І він обернувся, повернувся, обняв її, поки вона стояла на сходинці трохи вище за нього, й подивився вгору – прямо їй в обличчя із виразом, який зробив його короткий заклик красномовним і зворушливим:

– О, Джо, невже не можеш?

– Тедді, дорогий, якщо б я могла!

І це було все, якщо не брати до уваги невеликої паузи. Лорі випростався і вимовив:

– Усе в порядку, не звертай уваги, – сказавши це, він мовчки пішов.

Але не все було в порядку, і Джо не могла «не звертати уваги», адже, коли його кучерява голова лягла на її руку після її жорстокої відповіді, вона відчула себе так, немов вбила найдорожчого друга, а коли він пішов, не озирнувшись, зрозуміла, що хлопчик Лорі більше ніколи не повернеться.

Розділ тринадцятий

Маленький секрет Бетсі

Коли тієї весни Джо повернулася додому, вона була вражена зміною, що сталася з Бет. Ніхто не говорив про цю зміну та й, здавалося, навіть не усвідомлював її, бо все відбувалося занадто поступово, щоб вразити тих, хто бачив її щодня. Але для Джо після довгої відсутності зміна була очевидна, й тяжкість лягла на її серце, коли вона глянула в обличчя сестри.

Воно не було надто блідим і лише трохи схудло з осені, але здавалося дивно прозорим, немов смертне начало повільно відступало від нього, а безсмертне сяяло крізь слабку плоть із неймовірно зворушливою красою. Джо радше відчула це, але нічого не сказала, й незабаром перше враження втратило свою гостроту, оскільки Бет здавалася задоволеною, ніхто, схоже, не сумнівався, що їй краще, а незабаром – за іншими турботами – Джо на деякий час забула свої страхи. Але коли Лорі поїхав і спокій знову поселився в будинку сімейства Марч, невиразна тривога повернулася і стала переслідувати її.

Вона зізналася у своїх літературних гріхах і отримала прощення. Тоді показала свої заощадження і запропонувала Бет поїхати в гори. Сестра від душі подякувала їй, але попросила не забирати її так далеко від дому. Було вирішено, що найприйнятнішою буде ще одна поїздка до моря, а оскільки бабусю не вдалося переконати навіть на якийсь час залишити малюків Мег, Джо вирішила супроводжувала Бет до тихого приморського містечка, де та могла проводити багато часу на свіжому повітрі, щоб морські бризи вдихнули трохи рум’янцю в її бліді щоки.

Це не був модний курорт, але навіть серед приємних людей, яких дівчата зустріли там, вони зав’язали мало знайомств, вважаючи за краще проводити час удвох. Бет була дуже сором’язлива, щоб отримувати задоволення від спілкування з новими людьми, а Джо – занадто стурбована станом Бет, щоб думати про когось іще.

Вони були всім одна для одної, абсолютно не усвідомлюючи, який інтерес викликали в оточуючих, які зі співчуттям спостерігали за двома сестрами – сильною й слабкою, що не розлучалися ні на мить, немов обидві інстинктивно відчували, що довга розлука вже зовсім недалека.

Так, вони відчували, але ніколи не говорили про це, бо часто в наших відносинах з тими, хто нам ближче й дорожче за всіх, існує стриманість, яку важко подолати. Джо здавалося, ніби якась завіса поділяє їхні серця, але варто було їй простягнути руку, щоб відсунути цю завісу, як виникало відчуття, що в мовчанні є щось священне, і вона чекала, коли заговорить Бет.

Джо дивувалася – але водночас була вдячна Богу, що батьки, схоже, не бачать того, що бачить вона, і в ці тихі тижні, коли сумні тіні збиралися над ними дедалі очевидніше, вона не писала про це домашнім, впевнена, що все буде ясно, коли Бет повернеться додому, не поліпшивши свого стану. Натомість частіше замислювалася про те, чи здогадується сестра про гірку правду і які думки бродять у її голові в ті довгі години, коли вона лежить на теплих скелях, поклавши голову на коліна Джо, а підбадьорливі вітри і легкі хвилі награють свою музику.

Одного разу Бет все-таки заговорила. Вона лежала так нерухомо, що, здавалося, спить, і Джо, опустивши книжку, сиділа, сумно дивлячись на худорляве обличчя й намагаючись відшукати промінь надії у слабкому рум’янці на щоках сестри. Але їй не вдалося знайти того, що задовольнило б її: щоки були запалими, а руки занадто слабкими навіть для того, щоб тримати маленькі рожеві мушлі, які вони зібрали на березі.

І тоді з новою гостротою вона усвідомила, що Бет повільно йде від неї, й мимоволі стиснула в обіймах найдорожчий скарб, яким володіла, щоб утримати його. З хвилину очі її були затуманені, й вона нічого не бачила. Коли ж погляд її прояснився, Бет дивилася на неї вгору так ніжно, що навряд чи їй потрібно було щось казати:

– Джо, дорога, я рада, що ти все знаєш. Я намагалася сказати тобі, але не могла.

Відповіді не було, лише щока сестри притулилася до її щоки. Не було навіть сліз – коли Джо була глибоко зворушена, вона не плакала. Тепер Джо була слабшою з них двох, і Бет спробувала втішити й підтримати її. Вона обняла сестру й ніжно прошепотіла:

– Я знаю про це давно, дорога, і тепер звикла. Мені не важко думати про це або зносити… те, що станеться. Постарайся дивитися на це так само і не турбуйся про мене, бо так краще, справді краще.

– Тому ти була така нещасна минулої осені, Бет? Тоді тобі ще було важко й ти тримала це при собі так довго, так? – запитала Джо, відмовляючись бачити або говорити, що це – «краще». Але їй було приємно знати, що горе Бет ніяк не було пов’язане з Лорі.

– Так, тоді я втратила надію, але не хотіла зізнатися в цьому. Я намагалася переконати себе, що це хвора уява, і не хотіла нікого турбувати. Але коли я бачила вас усіх, таких здорових, сильних, повних щасливих надій, мені було важко усвідомлювати, що я ніколи не буду такою, як ви, і тоді я відчувала себе нещасною.

– О, Бет, і ти нічого не сказала мені, не дала втішити тебе, допомогти тобі! Як ти могла відгородитися від мене і зносити все це одна?

У голосі Джо звучав ніжний докір, і серце її стискалося від думки про самотню боротьбу, яка йшла в душі Бет, перш ніж та навчилася сказати «прощай» здоров’ю, любові, життю й нести свій хрест так спокійно і з такою мужністю.

– Може бути, це було недобре, але я намагалася чинити правильно. Я не була певна, ніхто нічого не запитував, тож сподівалася, що помиляюся. Це було б егоїзмом – лякати вас всіх, коли мама так