Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Десь зо хвилину в кімнаті панувала тиша, а потім Лорі різко запитав:

– Хто вам сказав?

– Сама Джо.

– Тоді закінчимо цю розмову, – і він нетерплячим рухом скинув з плечей руки дідуся. За всієї подяки за співчуття чоловіча гордість не могла винести чоловічої жалості.

– Почекай. Я хочу дещо сказати тобі, й тоді закінчимо, – відповів пан Лоуренс із незвичайною м’якістю в голосі. – Ти, мабуть, не захочеш тепер залишитися вдома?

– Я не збираюся бігти від дівчини. Джо не може заборонити мені бачити її, тож я залишатимуся тут стільки, скільки захочу, – з викликом відповів Лорі.

– Ні, якщо ти джентльмен, а я вважаю тебе джентльменом. Я теж розчарований, але дівчина не може нічого з цим вдіяти, і єдине, що тобі залишається, – це виїхати на час. Куди ти хотів би поїхати?

– Куди завгодно. Мені все одно, що зі мною буде, – і Лорі встав із байдужим сміхом, що різав слух його дідуся.

– Прийми це як чоловік і, заради Бога, не роби нічого нерозумного. Чому б тобі не поїхати за кордон, як ти й хотів, і не забути про все?

– Не можу.

– Але ти так хотів поїхати, і я обіцяв тобі, що ти поїдеш, коли закінчиш університет.

– Я ж збирався їхати не один! – і Лорі швидко заметушився по кімнаті з виразом обличчя, якого дідусь, на щастя, не бачив.

– Я не пропоную тобі їхати одному. Є людина, яка готова поїхати з тобою в будь-який кінець світу.

– Хто це, пане? – Лорі зупинився, щоб почути відповідь.

– Я сам.

Лорі підійшов до нього так само стрімко, як раніше відійшов, і, простягнувши руку, хрипло сказав:

– Я огидний егоїст, але… ви розумієте… дідусю…

– Допоможи мені Господь, бо, я знаю, адже я сам пройшов через це в юні роки, а потім і з твоїм батьком. Ну ж, дорогий мій хлопчику, сядь спокійно й вислухай мій план. Все вже готове, й можна здійснити його одразу ж, – сказав пан Лоуренс, утримуючи юнака, наче боявся, що він втече, як це було з його батьком.

– Добре, пане, що ж то за план? – і Лорі сів біля дідуся, щоправда, на його обличчі та й у голосі не вбачалося жодної ознаки зацікавленості.

– У мене є справи в Лондоні, якими треба зайнятися. Спочатку я думав доручити це тобі, але, мабуть, краще зроблю все сам. Тут все буде добре й без мене, бо Брук вміло веде справи. Мої партнери роблять майже все самостійно, я лише стою на чолі підприємства в очікуванні, поки ти займеш моє місце. Тож можу поїхати в будь-який час.

– Але ж ви терпіти не можете подорожувати, пане. Я не можу просити вас про це у вашому віці, – почав було Лорі. Він був вдячний дідусеві за самовідданість, але вважав за краще якщо вже їхати, то їхати одному.

Старий добре знав, на що він іде і що він втрачає. Настрій онука свідчив про те, що було б нерозумно залишити його самого. І, придушивши свою прихильність до домашнього затишку, з яким доведеться розлучитися, він твердо сказав:

– Помилуй, я ще не стара руїна. Ідея поїздки видається мені досить привабливою: подорож принесе мені користь, розважить, а мої старі кістки нітрохи не постраждають, адже в наші дні подорожувати не важче, ніж сидіти в кріслі.

Неспокійний рух Лорі наводив на думку, що йому важко всидіти в кріслі або що йому не подобається план, і старий квапливо додав:

– Я не маю наміру ставати тобі на заваді або бути тягарем. Їду тому, що, на мій погляд, так ти почуватимешся краще, ніж якщо я залишуся тут. Не подумай, що всюди ходитиму за тобою, – ти вільний їхати будь-куди, поки я розважатимуся на свій лад. У мене є друзі і в Лондоні, й у Парижі, з якими цікаво спілкуватися. А ти тим часом зможеш поїхати в Італію, Німеччину, Швейцарію – куди завгодно – і насолоджуватися живописом, музикою, новими місцями – там всього цього, хоч греблю гати.

І хоч в той момент Лорі, як і раніше, відчував, що серце його вщент розбите, а світ – страшна пустеля, все-таки деякі слова, які дідусь завбачливо вставив у свою заключну пропозицію, змусили його розбите серце несподівано стрибнути в грудях, а в страшній пустелі раптом виросло кілька зелених оаз. Він зітхнув, а потім мовив неживим тоном:

– Як хочете, пане. Мені все одно, куди я поїду і що робитиму.

– Але мені не все одно, пам’ятай це, мій хлопчик. Я даю тобі повну свободу, та сподіваюся, ти не зловживатимеш нею. Обіцяй мені це, Лорі.

– Обіцяю все, що хочете, пане.

«Дуже добре, – подумав старий. – Зараз тобі все одно, але прийде час, коли ця обіцянка утримає тебе від гріха, або я дуже помиляюся».

Будучи людиною енергійною, пан Лоуренс кував залізо, поки воно було розпечене, і, перш ніж поникла особа його онука знову знайшла б у собі силу духу, щоб почати щось заперечувати, вони вирушили в дорогу. Весь той нетривалий час, який знадобився для приготувань до подорожі, Лорі поводився так, як зазвичай поводяться юні джентльмени у подібних випадках. Він був то похмурий, то дратівливий, то задумливий, то без апетиту. Вдягався недбало, подовгу і з пристрастю віддавався грі на фортепіано, уникав Джо, втішаючись тим, що дивився на неї з вікна із трагічним виразом обличчя, який переслідував її ночами уві сні й пригнічував тяжким усвідомленням своєї провини вдень.

На відміну від деяких інших страждальців, він ніколи не говорив про свою нерозділену пристрасть і не дозволяв нікому, навіть пані Марч, намагатися втішити його або висловити співчуття. Зі зрозумілих причин це було полегшенням для його друзів, але все-таки ці тижні перед його від’їздом були дуже неприємними, і всі раділи, що «милий хлопчик їде, щоб забути свої прикрості й повернутися додому щасливим».

Звичайно ж, він похмуро посміхався із приводу подібних помилок, але обходив їх мовчанням із сумним почуттям переваги людини, яка знає, що його вірність, як і його любов, незмінна.

Коли прийшов час розставання, він надягнув маску вдаваної веселості, щоб приховати деякі незручні емоції. Ця веселість ні на кого не справила враження, але всі спробували зробити вигляд, що справила, – заради нього.

І він тримався добре до тієї хвилини, поки пані Марч не поцілувала його й шепнула щось на вухо з материнською дбайливістю. Тоді, відчуваючи, що швидко втрачає мужність, він квапливо поцілував усіх, не забувши і засмученої Ханни, й кинувся вниз, немов від