Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

— Треба, — сказав іспанець до Естер, — виручити Люсьєна зі скрути. У нас шістдесят тисяч франків боргу, і з цими трьома сотнями ми, можливо, викрутимось.

Проставивши дати на цих векселях попереднім числом, Карлос перевів їх на Естер, визначивши на них, як ім’я кредитора, ім’я чоловіка, якого не оцінила виправна поліція і пригоди якого, не зважаючи на сенсаційність, скоро забулись, загубились у звуках великої симфонії липня 1830 року.

Цей молодий чоловік, один з найзухваліших пройдисвітів, син судового пристава в Булоні біля Парижа, зветься Жорж-Марі Дестурні. Його батько, змушений за несприятливих умов продати свою посаду, залишив 1824 року сина без жодних засобів для існування, давши йому блискуче виховання — це безумство дрібних буржуа щодо їх дітей. Маючи двадцять три роки, молодий і блискучий студент-юрист уже зрікся свого батька, написавши на своїх візитних картках:

“Жорж д’Естурні”.

Картка надавала його особі аристократичного відтінку. Цей денді наважився найняти тільбюрі, грума і відвідувати клуби. Все пояснюється просто: він грав на біржі на гроші куртизанок, які довіряли йому. Нарешті його заарештувала виправна поліція, звинувачуючи в уживанні надто щасливих карт... У нього були спільники, розбещені ним юнаки, чим-небудь зобов’язані йому поплічники, його куми по шику і кредиту. Змушений втекти, він не сплатив різниці на біржі. Цілий Париж, Париж біржових хижаків і клубів, бульварів і промисловців, ще досі здригався від цієї подвійної справи.

У часи розкошів, Жорж д’Естурні, красень, добрий хлопець, щедрий, як ватажок злодіїв, протегував Торпіль протягом кількох місяців. Лжеіспанець побудував свій розрахунок на зв’язку Естер з цим уславленим шахраєм, — випадок, звичайний для жінок такого сорту.

Жорж д’Естурні, який посмілішав у своєму честолюбстві від успіху, взяв під свою опіку одного чоловіка, що приїхав із глибокої провінції робити справи в Парижі; ліберальна партія хотіла винагородити його за те, що він сміливо протистояв обвинуваченням під час боротьби преси проти уряду Карла X; переслідування преси пом’якшилося при міністерстві Мартіньяка, і тоді помилували пана Серізе, відповідального редактора, прозваного “відважним Серізе”.

Отже, Серізе, якого для виду протегувала верхівка лівої партії, заснував фірму, що одночасно була й діловим агентством, і банком, і комісійною конторою. У комерційній сфері це було щось подібне до тих служників “за все”, які публікуються в “Дрібних оголошеннях” Серізе був дуже щасливий зв’язатись з Жоржем д’Естурні, який закінчив його виховання.

Можна було видати Естер, як в анекдоті про Нінон, за найвірнішу охоронницю частини капіталу Жоржа д’Естурні. Незаповнений вексельний бланк з підписом Жоржа д’Естурні зробив Карлоса Ерреру господарем створених ним цінностей. Ця фальшивка була цілком безпечна з того моменту, коли мадемуазель Естер або хто-небудь інший за неї міг або мусив сплатити. Зібравши відомості про фірму Серізе, Карлос упізнав у ньому одну з тих таємних осіб, що вирішили збити собі достатки, але... законним шляхом. Серізе, справжній охоронець капіталів д’Естурні, був забезпечений великими сумами, що призначались для біржової гри на підвищення і дозволяли Серізе вдавати із себе банкіра. Все це буває в Парижі: там зневажають людину, але не зневажають її грошей.

Карлос пішов до Серізе з наміром обробити його по-своєму, бо він випадково довідався про всі таємниці цього гідного компаньйона д’Естурні.

Відважний Серізе жив на першому поверсі на вулиці Гро-Шене, і Карлос, наказавши таємничо доповісти про себе, як про особу, що прийшла від Жоржа д’Естурні, застукав так званого банкіра дуже блідим від цієї звістки. Абат побачив у скромному кабінеті маленького чоловічка з рідким білявим волоссям, і впізнав у ньому, за описом Люсьєна, Іуду справи Давіда Сешара.

— Чи можемо ми тут розмовляти так, щоб ніхто нас не почув? — сказав іспанець, який тільки що раптом перетворився на англійця з рудим волоссям, синіми окулярами, чистенького й охайного, як пуританин, що йде слухати проповідь.

— А чому, пане? — сказав Серізе. — Хто ви?

— Містер Вільям Баркер, кредитор пана д’Естурні; та я доведу вам, якщо хочете, потребу замкнути двері. Нам відомо, пане, які були ваші стосунки з Пті-Кло, з Куанте, з Сешарами, що в Ангулемі.

Почувши це, Серізе кинувся до дверей і замкнув їх, підійшов до других дверей — у спальню — і зачинив їх на засув, потім сказав невідомому:

— Тихіше, пане!

І, розглядаючи фальшивого англійця, він спитав:

— Чого ви хочете від мене?..

— Боже мій! — провадив Вільям Баркер. — Кожен дбав за себе в нашому світі. Ви маєте капітали цього шельми д’Естурні... Заспокойтесь, я не маю наміру вимагати їх у вас. Але, під моїм натиском, цей шахрай, що, між нами кажучи, заслуговує шибениці, передав мені цінні папери, кажучи, що може трапитись нагода реалізувати їх. Оскільки я не хочу позиватись від свого імені, він сказав, що ви не відмовите мені у вашому.

Серізе подивився на векселі й сказав:

— Але його вже немає у Франкфурті.

— Я знаю, — відповів Баркер, — та він міг ще бути там в той час, про який кажуть дати.

— Але я не хочу бути відповідальним, — сказав Серізе.

— Такої жертви я не прошу, — провадив Баркер, — вам може бути доручено прийняти їх. Акцептуйте, і я берусь сам стягти їх.

— Мене дивує таке недовір’я до мене з боку д’Естурні, — провадив Серізе.

— У його становищі, — відповів Баркер, — не можна засуджувати його за те, що він порозсовував капітали в різні руки.

— Невже ви думаєте?.. — спитав дрібний ділок, повертаючи лжеанглійцеві акцептовані по формі векселі.

— Я думаю, що ви охоче зберегли б його капітали, — сказав Баркер, — я певен цього! Вони вже кинуті на зелене сукно біржі.

— Мій достаток залежить від...

— Явної їх утрати! — сказав Баркер.

— Пане!.. — скрикнув Серізе.

— Ось бачите, любий пане Серізе, — холодно сказав Баркер, перебиваючи його, — ви зробили б мені послугу, якби полегшили мені це стягання. Будьте ласкаві написати мені лист, в якому ви