Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
Наступного дня Пейрад прямував у своє улюблене кафе “Давид”, де він тішився виглядом буржуазних відвідувачів, як художник тішиться, коли бачить зростаючі квіти; на вулиці підійшов до нього жандарм, переодягнений у цивільний одяг.
— Я йшов до вас, — сказав він йому на вухо. — Маю наказ відвести вас у префектуру.
Пейрад найняв фіакр і сів без заперечень разом з жандармом.
Префект поліції, походжаючи по алеї садочку поліцейської префектури, що тягся того часу вздовж набережної дез Орфевр, накинувся на Пейрада так, немов той був останнім доглядачем каторги.
— Не безпідставно, пане, вас 1809 року викинули з адміністрації. Чи ви не знаєте, якому ризикові піддаєте ви нас і себе?..
Догана закінчилась громовим ударом: префект грубо заявив Пейрадові, що не тільки скасовується його річна допомога, але за ним запроваджується персональний нагляд. Старий сприйняв цей душ із найспокійнішнм виглядом. Немає нічого непорушнішого й безстрашнішого, ніж людина, вражена громом. Пейрад спустив усі гроші в грі. Батько Лідії розраховував на посаду, а тепер у нього не залишалось інших засобів існування, крім милостині від його друга Корантена.
— Я був префектом поліції і визнаю за вами справедливість, — спокійно сказав старий пихатому судовому урядовцеві, який виразно знизав при цьому плечима. — Але дозвольте мені, не маючи наміру виправдовуватись, зауважити вам, що ви мене не знаєте, — провадив Пейрад, гостро подивившись на префекта. — Ваші слова або надто грубі для колишнього головного комісара поліції в Голландії, або не досить суворі для простого шпика. Тільки, пане префект, — додав Пейрад після паузи, бачивши, що префект мовчить, — запам’ятайте те, що я матиму за честь зараз сказати вам. Я не втручаюсь у вашу поліцію, не виправдую себе, — але ви матимете нагоду побачити, що в цій справі хтось обдурений: в цю хвилину — ваш слуга; згодом ви скажете: “Це був я”.
І він уклонився префектові, який залишався задуманим, щоб приховати подив, і повернувся додому з розбитими ногами й руками, пройнятий холодною люттю до барона де Нюсінжена. Тільки цей товстошкірий капіталіст міг виказати таємницю, сховану в головах Контансона, Пейрада і Корантена. Старий винуватив банкіра за те, що він, досягши мети, уникає зобов’язання платити. Одного-єдиного побачення було для нього досить, щоб угадати хитрощі цього найхитрішого з банкірів.
“Він банкрутує з усіма, навіть з нами, але я помщуся, — говорим сам собі старий. — Ніколи нічого не просив я у Корантена, але попрошу його допомогти мені помститися цій безглуздій касі. Проклятий барон! — Ти взнаєш мене добре, коли одного прекрасного ранку твоя дочка буде збезчещена... Та чи любить він свою дочку?”
Ввечері того дня, коли трапилася ця катастрофа, що знищила надії старого, він здавався на десять років старішим. Розмовляючи з другом своїм Корантеном, він перемішував скарги з слізьми, згадуючи про сумне майбутнє, яке він мав залишити в спадщину своїй дочці, своєму кумирові, своїй перлині, своїй божій жертві.
— Ми розберемось у цій справі, — казав йому Корантен. — Треба, по-перше, довідатись, чи це барон виказав тебе. Чи було з нашого боку розумно спиратись на Гондревіля?.. Цей старий Мален надто багато чим завдячує нам, щоб не спробувати проглинути нас; тому я наказав стежити за його зятем Келлером, йолопом у політиці, що здатний вплутатись в яку-небудь змову, скеровану на те, щоб скинути старшу лінію на користь молодшій. Завтра я буду знати, що робиться в Нюсінжена, чи бачив він свою кохану, і хто це хоче нас загнуздати... Не впадай у розпач. Насамперед, префект недовго залишиться на своїй посаді... Час породжує революції, а революції для нас — це каламутна вода.
Своєрідний свист пролунав на вулиці.
— Це Контансон, — сказав Пейрад і поставив світло на вікно, — трапилось щось таке, що стосується мене особисто.
Через хвилину вірний Контансон з’явився перед двома поліцейськими гномами, яких він обожнював, наче геніїв.
— Що трапилося? — спитав Корантен.
— Є новини! Я виходжу зі сто тринадцятого[64], де я все втратив, і кого ж бачу я в пасажі?.. — Жоржа! Барон, підозрюючи, що він шпигун, вигнав його.
— Ось наслідок усмішки, якої я не стримав, — сказав Пейрад.
— О, скільки я бачив катастроф, спричинених посмішкою!.. — сказав Корантен.
— Не рахуючи тих, що спричинені ударом батога, — сказав Пейрад, натякаючи на справу Сімез. — Та кажи, Контансон, що ж трапилось?
— Ось що трапилось, — провадив Контансон. — Я розв’язав язик Жоржеві, частуючись разом з ним і за його рахунок чарками найрізноманітніших кольорів; він сп’янів; щодо мене, то я, очевидно, подібний до перегінного куба! Барон наш їздив на вулицю Тебу, напхавшись гаремними таблетками. Він там знайшов відому вам красуню; чудова штука! Ця англійка зовсім не його “неснайома”... Він витратив тридцять тисяч франків, щоб підкупити покоївку... Дурість! І таке ось шиється у великі люди тому, що робить дрібненькі справи за допомогою великих капіталів; переверніть фразу, і ви матимете ту проблему, яку розв’язує геній. Барон повернувся в жалюгідному стані. Наступного дня Жорж, граючи свою роль вірного слуги, сказав своєму панові: “Чому пан користується цими шибениками? Якби пан волів звернутися до мене, я б йому знайшов незнайомку, бо мені досить опису, зробленого паном; я перетрушу весь Париж”. — “Хай так, — сказав йому барон, — я тебе добре нагороджу!” Жорж мені все це розповів, додаючи найбезглуздіші подробиці. Та... хіба знаєш, коли грім гримне! Другого дня барон одержав анонімного листа, в якому писали приблизно таке: “Пан де Нюсінжен помирає від любові до незнайомки, він уже витратив дурнісінько силу грошей; якщо він буде сьогодні опівночі в кінці моста Нельї і сяде в карету, ззаду якої буде гайдук з Венсенського
