Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
Проте, ось результат.
Через п’ять днів після побачення пана де Нюсінжена з Пейрадом на Єлисейських полях, чоловік років п’ятдесяти, з обличчям білим, як свинцеві білила, яке надало дипломатам світське життя, одягнений у сине сукно, досить елегантний, з виглядом мало не міністра, вийшов ранком з розкішного кабріолета, кинувши віжки своєму лакеєві. Він спитав, чи можна бачити барона де Нюсінжена; лакей, що стояв на східцях перистиля, з пошаною відчинив перед ним розкішні скляні двері.
— Як скажете доповісти? — спитав слуга.
— Скажіть панові барону, що я з авеню Габріель, — відповів Корантен. — Якщо у барона хто-небудь є, стережіться голосно казати це, бо вас виженуть.
Черев хвилину лакей повернувся і повів Корантена в кабінет барона через внутрішні апартаменти.
Корантен і банкір обмінялись непроникними поглядами, і чемно вклонились один одному.
— Пане барон, — сказав гість, — я від Пейрада.
— Топре, — сказав барон, відходячи, щоб засунути засувки на обох дверях.
— Коханка пана де Рюбампре живе на вулиці Тебу, в колишній квартирі мадмуазель де Бельфей, що була коханкою пана де Гранвіля, генерального прокурора.
— Ах, так плизько фід мене, — скрикнув барон, — як це шудно!
— Я охоче вірю, що ви розгубились від цієї розкішної особи, я з великою насолодою дивився на неї, — відповів Корантен. — Люсьєн так ревнує цю дівчину, що забороняє їй показуватись. І вона теж дуже кохає його, бо вже протягом чотирьох років користується обстановкою й помешканням тієї Бельфей, але ніколи ні сусіди, ні швейцар її не бачили. Принцеса гуляє тільки вночі. Вона виїздить у кареті зі спущеними завісами і закрита вуаллю. Люсьєн ховає цю жінку не лише через ревнощі: він має одружитися з Клотильдою де Гранльє, а зараз він у близьких стосунках з пані де Серізі. Природно, що він дорожить і показною коханкою, і нареченою. Отже, ви господар становища, бо Люсьєн пожертвує своєю втіхою заради власних інтересів і честолюбства. Ви багаті, йдеться, можливо, про ваше останнє щастя, будьте ж щедрі. Ви можете діяти через покоївку. Дайте цій субретці тисяч десять франків, вона сховає вас у спальні своєї пані; а для вас це варто грошей!
Ніяка риторична фігура не може відбити уривчасту, чітку, владну мову Корантена; барон помітив цю особливість, виявивши на своєму завжди байдужому обличчі давно вже незвичне для нього здивування.
— Я прошу вас дати п’ять тисяч франків для мого друга Пейрада, який загубив п’ять ваших банкнот... невеличке нещастя! — провадив Корантен зухвало-владним тоном. — Пейрад надто добре знає Париж, щоб витрачатись на оголошення, і покладається на вас. Але це не має такої ваги, — сказав Корантен, стримавши тон, щоб не надавати грошовому питанню особливого значення. — Якщо ви не хочете мати клопоту на старість, влаштуйте Пейрада на посаду, про яку він просив, — це вам легко зробити. Генерал-директор поліції королівства, напевне, вчора одержав доповідну записку щодо цього. Треба тільки, щоб Гондревіль поговорив про це з префектом поліції; отже, скажіть Маленові, графу де Гондревілю, що треба зробити послугу одному з тих, хто допоміг йому позбутись панів Сімез, і він буде діяти...
— Ось, пане, — сказав барон, виймаючи п’ять тисячних банкнот і передаючи їх Корантенові.
— Покоївка має дружка, високого гайдука на ім’я Паккар, що живе на вулиці де Прованс у каретника; він наймається за гайдука до осіб, що вдають вельмож. Ви дістанетесь до покоївки пані ван Богсек через Паккара, — шельму-п’ємонтця, що дуже полюбляє вермут.
Очевидно, це повідомлення, красиво кинуте, як постскриптум, було оцінене в п’ять тисяч франків. Барон намагався розгадати, до якої породи людей належить Корантен; його розумність свідчила, що це скоріше керівник шпигунства, ніж шпигун. Але Корантен усе ж залишався для нього тим, чим є для археолога напис, в якому не вистачає щонайменше трьох чвертей букв.
— Як свуть бокоївку? — спитав він.
— Ежені, — відповів Корантен, вклонившись баронові, і вийшов.
Барон де Нюсінжен, не тямлячись від радощів, покинув свої справи, контору і повернувся додому в тому щасливому стані, в якому буває юнак двадцяти років, що чекає першого побачення з першою коханкою. Барон взяв зі своєї особистої каси всі тисячофранкові банкноти — суму, якою міг би ощасливити ціле село, — п’ятдесят п’ять тисяч франків! і поклав їх просто в кишеню. Але щедрість мільйонерів можна порівняти тільки з їх жадібністю до зиску. Як тільки йдеться про примху, про пристрасть, — гроші втрачають вагу для цих крезів. Справді, їм важче отримати бажане, ніж золото. Втіха — річ, що найрідше трапляється в їх пересиченому житті, сповненому хвилювань від великих спекуляцій, що висушили їх притуплені серця. Приклад: один із найбагатших паризьких капіталістів, який до того ж уславився своїм дивацтвом, зустрів одного разу на бульварі надзвичайно гарненьку молоду робітницю. Гризетка йшла в супроводі матері під руку з юнаком у підозрілому вбранні; він похитував стегнами, як завзятий баламут. З першого ж погляду мільйонер закохується в цю парижанку: він іде за нею аж до дому, входить, розпитує про її життя, в якому чергуються бали у Мабіля і дні без хліба, розваги і праця. Він зацікавлюється й залишає п’ять тисячофранкових банкнот під монетою в сто су: знеславлена щедрість. Наступного дня славетний мебляр Браншон приходить по розпорядження до гризетки, меблює вибрану нею квартиру, витрачає на це щось із двадцять тисяч франків. Робітниця плекає фантастичні надії; вона пристойно одягає свою матір, сподівається влаштувати свого колишнього коханця на посаду в страховому товаристві. Чекає день, чекає другий, потім тиждень... ще тиждень. Думає, що
