Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

Лідію за якого-небудь порядного чоловіка. Отже, особливо за останні три роки, він прагнув улаштуватись у поліційній префектурі або в управлінні генеральної поліції королівства на якій-небудь посаді, — явній, якої не треба приховувати. Нарешті він таки вигадав посаду, потрібну, як він казав Корантенові. Справа полягала у створенні при поліційній префектурі так званого довідкового бюро, яке було б посередньою інстанцією ніж поліцією власне паризькою, поліцією карною та поліцією королівства; через нього головне управління мало б змогу використовувати всі ці розкидані сили. Тільки старий Пейрад міг, після п’ятдесяти років стриманості, бути ланкою між трьома поліціями, бути архіваріусом, до якого зверталися б за поясненнями у деяких випадках і політика, і правосуддя. Пейрад сподівався таким чином за допомогою Корантена дістати змогу придбати придане та чоловіка для своєї маленької Лідії. Корантен уже розмовляв з цього приводу з генерал-директором поліції королівства, не називаючи Пейрада, а генерал-директор, народжений на півдні, вважав за потрібне, щоб цю пропозицію висунула префектура.

У ту хвилину, коли Контансон тричі вдарив золотою монетою по столу в кафе — умовний знак, що означав: “Мені треба поговорити з вами”, — старшина поліційних агентів обмірковував таку проблему: “Через яку особу і якими інтересами можна зрушити теперішнього префекта поліції?” При цьому він мав вигляд йолопа, що студіює “Французький кур’єр”.

“Наш бідний Фуше, — казав він сам до себе, тюпаючи вулицею Сент-Оноре, — ця велика людина вмерла! Посередники між нами й Людовиком XVIII — у неласці! До того ж, як казав мені вчора Корантен, вже не ймуть віри спритності й розумові сімдесятирічного. Ах, навіщо привчився я обідати у Вері[60], пити найкращі вина... співати “Мамуню Годішон”... грати, коли є гроші? Щоб забезпечити собі становище — не досить розуму, як каже Корантен, треба ще вміти поводитись! Любий пан Ленуар правильно прорік мені долю, коли скрикнув з приводу справи про намисто[61] — “Ви ніколи нічим не будете!” — дізнавшись, що я не залишився під ліжком дівчини Оліва”.

Якщо шановний батько Канкоель (дома його звали батьком Канкоель) не залишав свого помешкання на вулиці де Муано на п’ятому поверсі, будьте певні, що в розміщенні квартири він знайшов деякі обставини, що сприяли виконанню його жахливих обов’язків. Будинок, що стояв на розі вулиці Сен-Рок, з одного боку не мав сусідів. Сходи поділяли будинок надвоє, і таким чином на кожному поверсі були дві цілком ізольовані кімнати. Ці кімнати виходили на вулицю Сен-Рок. Над п’ятим поверхом були мансарди; одна в них слугувала кухнею, друга — приміщенням єдиної служниці батька Канкоеля, фламандки Кат, що вигодувала Лідію. Канкоель улаштував у першій з двох ізольованих кімнат свою спальню, в другій — кабінет. Товста проміжна стіна ізолювала кабінет у глибині. Вікно, що виходило на вулицю де Муано, було проти глухого закутка стіни. На всю широчінь кабінету від сходів його відокремлювала спальня, отже, обидва друга не боялись ніякого ока, ніякого вуха, коли розмовляли про справи в цьому кабінеті, навмисно зробленому для їх жахливої професії. З обачності Пейрад спорудив поміст із соломи, сукна і дуже товстого килима в кімнаті фламандки, під приводом зробити вигоду годувальниці своєї дитини. Крім того, він замурував камін і користався піччю; димар був виведений через зовнішню стіну на вулицю Сен-Рок. Нарешті він застелив підлогу кількома килимами, щоб пожильці нижнього поверху не могли почути жодного звука. Досвідчений у справах шпигунства, він обслідував щотижня проміжну стіну, стелю й підлогу, оглядав їх, немов винищуючи шкідливих комах.

Певний того, що тут не буде ні свідків, ні слухачів, Корантен улаштовував у цьому кабінеті наради, коли їх не можна було влаштувати в себе. Квартира Корантена була відома тільки генерал-директорові поліції королівства і Пейрадові; він там приймав осіб, обраних міністерством або двором на посередників у яких-небудь важливих справах; але ніхто з агентів або нижчих службовців не приходив туди, і він обмірковував деталі ремесла у Пейрада. Ніхто не знав, що в цій кімнаті складались плани, робились ухвали, що дали б матеріал для дивовижних літописів і цікавих драм, якби стіни могли говорити. Там розглядались між 1816 і 1826 роками питання величезної ваги. Там були виявлені в зародку ті події, які мали лягти тягарем на Францію. Там Пейрад і Корантен, такі ж передбачливі, як і генеральний прокурор Беллар, але краще обізнані, казали вже 1819 року:

— Якщо Людовик XVIII не хоче завдати такого чи такого удару, позбутися того чи того принца, значить, він ненавидить свого брата, значить, він хоче залишити йому в спадщину революцію?

На дверях Пейрада була грифельна дошка, на якій він іноді знаходив дивні знаки, цифри, написані крейдою. Ця пекельна алгебра мала для обізнаних дуже виразне значення.

Навпроти цього мізерного приміщення Пейрада була квартира Лідії, що складалася з передпокою, маленької вітальні, спальні й туалетної кімнатки. Двері квартири Лідії, так само як і двері кімнати Пейрада, були зроблені з листового заліза дев’ять міліметрів завтовшки, вміщеного між двома товстими дубовими дошками; ціла система замків і петельних гаків робила їх такими ж неприступними, як і двері тюрми. Не зважаючи на те, що в будинку був прохідний двір і крамничка й не було швейцара, Лідія жила, не маючи чого боятись. В їдальні, маленькій вітальні і спальні були на вікнах висячі квітники, ці кімнати були по-фламандському охайні й розкішні.

Годувальниця-фламандка ніколи не залишала Лідії й звала її дочкою. Вони дуже акуратно відвідували церкву, і тому бакалійник-рояліст, що мав крамницю на розі вулиці де Муано і Нев-Сен-Рок, був прекрасної думки про старого Канкоеля. Сім’я, кухня і прикажчики цього бакалійника займали перший і другий поверхи. На третьому поверсі жив домовласник, а на четвертому вже двадцять років мешкав гранувальник. У кожного квартиранта був ключ від фіртки. Бакалійниця охоче приймала листи й пакети, адресовані цим трьом мирним родинам, тим більше, що в бакалійній крамничці була поштова скринька. Без цих подробиць ні іноземці, ні особи, що знають Париж, не могли б зрозуміти таємничості і спокою, відлюдності і безпечності цього будинку, особливо для Парижа. Після півночі батько Канкоель міг задумувати які завгодно каверзи, приймати міністрів і шпигів, дівчат і жінок так, що ніхто в світі цього не помітив би. Пейрада, про якого фламандка сказала куховарці бакалійника: “Він і мухи не скривдить”, усі вважали за чудову людину. Він нічого не шкодував для дочки. Лідія, учениця Шмукке, була такою освіченою музиканткою,