Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
На своє нещастя Пейрад шалено покохав гарненьке дівча, власну дочку, як він сам добре знав, від одної славетної актриси; він зробив колись актрисі певну послугу, і за це вона була йому вдячна протягом трьох місяців. Виписавши свою дитину з Антверпена, Пейрад опинився таким чином без будь-яких засобів для існування в Парижі, одержуючи тільки річну допомогу в тисячу двісті франків, призначену поліційною префектурою старому учневі Ленуара. Він оселився на вулиці де Муано, на п’ятому поверсі, в невеличкій квартирі з п’яти кімнат за двісті п’ятдесят франків.
Якщо людині судилось оцінити користь і принаду дружби, то кому ж саме, як не хворому на моральну проказу, як не тому, кого юрба називає шпигом, народ — лягавим, влада — агентом? Пейрад і Корантен були друзями, як Орест і Пілад. Пейрад сформував Корантена, як В’єн[57] сформував Давида: учень швидко перевищив учителя. Не одну справу провели вони спільно. Пейрад, радіючи, що вгадав у Корантені талант, зробив йому кар’єру, підготувавши його тріумф. Він примусив свого учня скористатися коханкою, що зневажала його, як принадою для того, щоб піймати одного чоловіка. А Корантенові тоді ледве було двадцять п’ять років! Корантен, залишившись одним із генералів під керівництвом міністра поліції — їх головнокомандувача, зберіг при герцогові де Ровіго[58], високу посаду, яку займав при герцогові Отрантському. А із загальною поліцією справа стояла тоді так само, як і з карною. У кожній більш-менш значній справі укладали, так би мовити, угоду з трьома, чотирма або п’ятьма найздатнішими агентами. Міністр, повідомлений про будь-яку змову, попереджений про який-небудь замах, завжди казав комусь із поліційних начальників:
— Скільки вам треба, щоб досягти такого чи такого результату?
Корантен, Контансон відповідали після уважного обмірковування:
— Двадцять, тридцять, сорок тисяч франків.
А далі, після того, як було дано наказ діяти, всі кошти й потрібні люди давались на вибір і на розсуд Корантена або визначеного агента. Кримінальна поліція, очолювана славетним Відоком[59], діяла, зрештою, так само і щодо викриття злочинів.
Політична поліція, як і поліція кримінальна, набирала людей переважно серед агентів відомих, зареєстрованих, звичних, які були нібито солдатами цієї таємної сили, такої потрібної урядам, всупереч усім декламаціям філантропів і дрібненьких моралістів. Але надзвичайна довіра до двох чи трьох генералів гарту Пейрада й Корантена давала їм право користуватись послугами невідомих осіб, хоч і здаючи звіт міністру у важливих випадках. Досвід, тонкість Пейрада були надто цінні для Корантена, який після закінчення бурі 1810 року використовував свого старого друга, завжди радився з ним і щедро допомагав йому в скруті. Корантен знайшов спосіб давати Пейрадові близько тисячі франків на місяць. Зі свого боку, Пейрад зробив великі послуги Корантенові. 1816 року, з нагоди викриття змови, куди вскочив бонапартист Годіссар, Корантен спробував поновити Пейрада на службі генеральної поліції королівства, але вплив невідомої особи відсунув Пейрада. Ось чому Пейрад, Корантен і Контансон, прагнучи зробитись незамінними, організували з ініціативи герцога Отрантського контрполіцію для Людовика XVIII, де працювали найкращі агенти. Людовик XVIII помер, обізнаний з таємницями, що так і залишаться таємницями навіть для найдосвідченіших істориків. Боротьба генеральної поліції королівства і контрполіції короля породила жахливі справи; таємниця їх збережена кількома стратами на ешафоті. Тут нема ні місця, ні потреби вдаватись у подробиці з цього приводу, бо “Сцени паризького життя” — не “Сцени політичного життя”; досить показати, з яких засобів існував той, кого в кафе “Давид” називали “татусем Канкоелем”, якими нитками він був зв’язаний із жахливою і таємничою владою поліції. З 1817 по 1822-й рік Корантен, Контансон, Пейрад і їх агенти часто одержували завдання стежити за самим міністром. Це може пояснити, чому міністерство відмовилося використати Пейрада і Контансона, на яких Корантен без їх відома скерував підозри міністрів, щоб використовувати таким чином свого друга, коли його відновлення здавалося йому неможливим. Міністри довірилися Корантенові, вони доручили йому стежити за Пейрадом, що викликало усмішку у Людовика XVIII. Корантен і Пейрад залишались у той час цілком панами становища. Контансон, пов’язаний довгий час з Пейрадом, ще служив йому. Він пішов у розпорядження торговельних приставів з наказу Корантена й Пейрада. Насправді, внаслідок якогось запалу, що виникає в улюбленому ремеслі, обидва генерали охоче призначали своїх найспритніших солдатів кругом, де можна було дістати багато відомостей. До того ж, пороки Контансона, його розбещені звички, через які він спустився нижче від двох своїх друзів, вимагали грошей і примушували його більше працювати. Контансон, не вчинивши ніякої нескромності, сказав Лушарові, що знає єдину людину, яка спроможна задовольнити барона де Нюсінжена. Справді, Пейрад був єдиним агентом, що міг безкарно провадити розшуки для приватної особи. Коли помер Людовик XVIII, Пейрад утратив не тільки все своє значення, але й вигоди від становища особистого шпика його величності. Вважаючи себе людиною незамінною, він провадив те ж саме життя. Жінки, добра їжа і клуб іноземців не дали зробити ніяких заощаджень цьому чоловікові, що, як і всі люди, створені для пороку, мав залізний організм. Але а 1826-го по 1829-й рік, досягши майже сімдесяти чотирьох років, він, за власним висловом, загальмував. Щороку Пейрад бачив, як підупадає його добробут. Він був свідком похорону поліції, він з сумом дивився, як уряд Карла X відмовлявся від її добрих традицій. З кожною новою сесією Палата зменшувала асигнування, потрібні для існування поліції через свою ненависть до такого способу управління із упертим наміром зробити моральнішою цю інституцію.
— Це те саме, що й куховарити в білих рукавичках, — казав Пейрад Корантенові.
Корантен і Пейрад передбачали 1830 рік вже у 1822-му. Вони знали, яку особисту ненависть плекає Людовик XVIII до свого наступника; це пояснювало його поблажливість до молодшої лінії, і без цього мотиву його королювання й політика були б нерозв’язною загадкою.
Старіючи, Пейрад дедалі ніжніше любив свою незаконну дочку. Для неї він набув буржуазного вигляду, бо хотів видати
