Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
У 1816 році один молодий комівояжер, на ім’я Годіссар, постійний відвідувач кафе “Давид”, напився між одинадцятою її дванадцятою годиною ночі з відставним офіцером. Він мав необережність говорити про змову, організовану проти Бурбонів, — досить серйозну й готову вибухнути. У кафе не було нікого, крім татуся Канкоеля, що, здавалося, заснув, двох слуг, які дрімали, та касирші. Через двадцять чотири години Годіссар був арештований: змову було викрито. Двоє загинули на ешафоті. Ні Годіссар, ні хто-небудь інший не запідозрів, що виказав татусь Канкоель. Відпустили слуг, цілий рік стежили один за одним, лякаючись поліції, разом з татусем Канкоелем, що хотів уже, як казав він, забиратись із кафе “Давид”, надто ненавидячи поліцію.
Контансон увійшов у кафе, замовив скляночку горілки, не дивлячись на татуся Канкоеля, що заглибився в газети. Тільки перехиливши скляночку, він витяг золоту монету барона й покликав слугу, різко стукнувши три рази по столу. Касирша й слуга розглянули золоту монету з дуже образливою для Контансона уважністю, але їх недовір’я було зрозуміле, бо зовнішність Контансона викликала здивування у відвідувачів.
“Крадіжкою чи вбивством здобуте це золото?”
Така думка майнула в кількох розумних і проникливих людей, що дивились на Контансона поверх окулярів, удаючи, ніби вони читають газети. Контансон, який усе бачив і нічому ніколи не дивувався, зневажливо витер губи хусткою з тільки трьома латками, одержав решту, засунув усі мідяки в кишеньку, де колись біла підкладка зробилась такою чорною, як сукно штанів, і не дав ні одного су слузі.
— От шибеник! — сказав татусь Канкоель панові Пільєро, своєму сусідові.
— Е! — відповів, звертаючись до цілого кафе, пан Камюзо, єдиний, хто не виявив жодного подиву, — це Контансон, права рука Лушара, вашого торговельного пристава. Ці молодці, мабуть, мають піймати кого-небудь у вашому кварталі...
Через чверть години старий Канкоель підвівся, взяв парасолю і спокійно вийшов.
Чи треба пояснювати, яка жахлива й значна людина ховалася під зовнішністю татуся Канкоеля, так само, як в абаті Карлосі ховався Вотрен! Цей чоловік, що походив з півдня, народився в Канкоелі, єдиному маєтку його родини, до речі, досить статечної, і мав ім’я Пейрад. Він справді належав до молодшої лінії дому Пейрад, до старої, але бідної родини в графстві, яка ще володіла маленьким маєтком Пейрад. Бувши сьомою дитиною в сім’ї, він 1772 року прийшов у сімнадцять років пішки в Париж з двома екю по шість ліврів у кишені; його штовхали пороки палкого темпераменту, невгамовне бажання піднестись, яке притягає багатьох мешканців півдня в столицю, коли вони зрозуміють, що батьківський дім не може дати їм змоги задовольнити свої пристрасті.
Про юність Пейрада легко дати уявлення, сказавши, що в 1782 році він був довіреною особою і героєм головного управління поліції, де його дуже цінували пани Ленуар і д’Альбер, два останні генерал-лейтенанти поліції. Революція не мала поліції, вона її не потребувала. Шпигунство, дуже поширене тоді, називалось громадянським обов’язком. Директорія, — уряд дещо впорядкованіший, ніж комітет громадського порятунку, — змушена була поновити поліцію, а перший консул завершив її організацію, утворивши поліційну префектуру й міністерство поліції. Пейрад, людина традицій, набрав штат разом з Корантеном, молодшим, але, до речі сказати, значно спритнішим, ніж сам Пейрад, який виявляв талант тільки у поліційних підземеллях. У 1808 році величезні послуги Пейрада буди відзначені призначенням його на високу посаду головного комісара поліції в Антверпені.
За задумом Наполеона, ця своєрідна поліційна префектура дорівнювалась міністерству поліції і мала стежити за Голландією. Після закінчення походу 1809 року, Пейрада за наказом імператорського кабінету вивезли з Антверпена, спішно доправили в Париж під конвоєм двох жандармів і кинули в тюрму Ла Форс[53]. Через два місяці він вийшов із тюрми на поруки свого друга Корантена, витримавши три допити префекта поліції по шість годин кожний. Чи не потрапив Пейрад у неласку через дивну ретельність, з якою він допоміг Фуше захищати атаковані береги Франції, — подію, що пізніше дістала назву Вальхеренської[54] експедиції, коли герцог Отрантський виявив здібності, що злякали імператора? Це було правдоподібно в свій час щодо Фуше; але тепер, коли всі знають, що саме відбулось у той час на нараді міністрів, скликаній Камбасересом[55], правдоподібність перетворилася на впевненість. Приголомшені звісткою про замах Англії, яка намагалась відплатити Наполеонові за Булонський[56] похід, і застукані без господаря, який у той час укріплявся на острові Лобау, де Європа вже бачила його загибель, міністри не знали, на що наважитись. Загальна думка була за те, щоб надіслати кур’єра до імператора, і сам тільки Фуше насмілився накреслити план кампанії, який і почав реалізувати.
— Робіть, як хочете, — сказав йому Камбасерес, — але я надішлю донесіння імператорові, бо дорожу своєю головою.
Відомо, який безглуздий привід висунув імператор після свого повернення на засіданні державної ради, щоб позбавити свого міністра ласки і покарати його за врятування Франції у свою відсутність. Починаючи з цього дня імператор подвоїв неприязнь князя де Талейрана неприязню герцога Отрантського, двох єдиних видатних політиків, породжених революцією, які, може врятували б Наполеона в 1813 році. Щоб усунути Пейрада, обрали банальний привід — хабарництво: він нібито сприяв контрабанді, ділячись деякими прибутками з великими комерсантами. Таке ставлення було нестерпне для людини, що заслужила маршальський жезл головного комісара великими послугами, які зробила державі. Ця людина, постарівшись на справах, знала таємниці всіх урядів, починаючи з 1775 року, доби, коли вона вступила в головне управління поліції. Імператор, вважаючи себе за досить сильного, щоб створювати потрібних йому людей, не зважив на міркування, які пізніше були висловлені на користь людини, яку вважали за одного з найвірніших, найспритніших і найхитріших невідомих геніїв, призначених піклуватися про небезпеку держави. Він думав, що може замінити Пейрада Контансоном, але Контансона в той час засипав своїми справами Корантен. Пейрад був тим болісніше вражений, що, як розпусник і ласун, він перебував щодо жінок у ролі кондитера, який любить ласощі. Порочні звички стали його другою природою; він не міг обійтись без гарного обіду, без гри, нарешті без того вельможного — хоч і без блиску — життя, якому віддаються всі високообдаровані люди, що створили собі потребу непомірних втіх. Крім того, він до цього часу жив широко, ніколи не дбаючи
