Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

що могла складати власні композиції. Вона малювала сепією, гуашшю і аквареллю. Щонеділі Пейрад обідав з дочкою. В цей день старий був виключно батьком. Поважна без святенництва, Лідія говіла перед Пасхою, щомісяця ходила сповідатися. Все ж вона дозволяла собі подеколи піти в театр. Гарної погоди вона гуляла в Тюїльрі. У цьому й полягали всі її розваги, бо вона жила дуже відлюдно. Лідія, обожнюючи свого батька, і гадки не мала про його фатальні таланти й темні справи. Жодне бажання не збурило чистого життя цієї чистої дитини. Струнка, гарна, як її мати, з чарівним голосом, тонким личком в обрамленні прекрасного білявого волосся, вона скидалася на тих скоріше містичних, ніж реальних ангелів, яких деякі примітивні художники вміщують на задньому тлі своїх “святих сімейств”. Її сині очі, здавалося, проливали небесне проміння на того, кого вона обдаровувала поглядом.

Від її вбрання — скромного, без надмірностей моди, тхнуло чарівним ароматом буржуазності. Уявіть собі, що в ангела батько — старий сатана, який відновлюється цією божественною близькістю, і ви матимете уявлення про Пейрада та його дочку. Якби хто-небудь забруднив цей діамант, батько вигадав би для його знищення одну з тих жахливих пасток, в які потрапляли за Реставрації нещасні, що склали свої голови на ешафоті. Тисячі екю було досить для Лідії і Кат, яку вона називала нянею.

Повертаючись вулицею де Муано, Пейрад помітив Контансона; він обігнав його, увійшов першим, почув за собою на сходах кроки свого агента, і провів його до себе перш ніж фламандка висунула свого носа з кухонних дверей. Дзвоник що дзвонив, коли відчиняли ґратчасті двері на четвертому поверсі, де жив гранувальник, попереджав мешканців четвертого й п’ятого поверху про відвідувача. Нема чого й говорити, що після півночі Пейрад закладав дзвоник ватою.

— Що за спішна справа, філософе?

“Філософ” було прізвисько, яке Пейрад дав Контансонові, і цей Епіктет шпигунства цілком заслужив його. Ім’я Контансона приховувало — на жаль! — одне з найстаровинніших імен феодальної Нормандії.

— Та можна заробити щось із десять тисяч.

— Що саме? Політика?

— Ні, дурниці! Барон де Нюсінжен, знаєте, цей патентований злодій, страждає за жінкою, яку він побачив у Венсенському лісі, і треба знайти її йому, або він помре від кохання. Вчора скликали консиліум лікарів, якщо вірити його лакеєві... Я вже видурив у нього тисячу франків під приводом розшуків тієї принцеси...

І Контансон розповів про зустріч Нюсінжена з Естер, додавши, що барон має деякі нові відомості.

— Добре, — сказав Пейрад, — ми знайдемо цю Дульсінею, скажи баронові, щоб він приїхав сьогодні в кареті на Єлисейські поля, авеню Габріель, на ріг алеї Маріньї.

Пейрад випроводив Контансона і постукав до дочки таким способом, як між ними було умовлено. Він увійшов радісно: як тільки йому нарешті трапилася нагода, що дасть йому бажану посаду. Поцілувавши Лідію в лоба, він сів у зручне вольтерівське крісло й сказав їй:

— Заграй мені що-небудь!

Лідія заграла йому фортепіанну п’єсу Бетховена.

— Добре заграла, моя кізочко, — сказав він, становлячи її між колін. — Знаєш, нам уже двадцять один рік! Треба одружуватись, бо нашому батькові понад сімдесят років.

— Я щаслива тут, — відповіла вона.

— Ти любиш тільки мене, мене, такого бридкого, старого? — спитав Пейрад.

— А кого ж мені ще любити?

— Я обідаю з тобою, моя кізочко, попередь про це Кат. Я думаю влаштуватись на посаді і шукати тобі чоловіка, гідного тебе... якого-небудь гарного, талановитого юнака, яким ти колись будеш пишатись...

— До цього часу я бачила тільки одного такого, з яким я хотіла б одружитись.

— Ти бачила такого?

— Так, у Тюїльрі, — відповіла Лідія, — він проходив під руку з графинею де Серізі.

— Його звуть?..

— Люсьєн де Рюбампре... Я сиділа з Кат під липою, ні про що не думаючи. Поруч сиділи дві дами, і одна сказала: “Ось пані де Серізі і красень Люсьєн де Рюбампре”. Я глянула на парочку, на яку дивились дами. “Ах, моя люба, — сказала друга, — є ж такі щасливі жінки!.. Їй усе вибачають, ось оцій, бо вона народжена де Ронкероль, і чоловік її має владу”. “Але, люба моя, — відповіла друга дама, — Люсьєн їй дорого коштує...” Що це означає, тату?

— Це дурниці, які завжди кажуть світські люди, — відповів Пейрад дочці з добродушним виразом. — Можливо, що вони натякали на які-небудь політичні обставини.

— Ну, ви мене запитали, я вам відповідаю. Якщо хочете віддати мене, знайдіть мені чоловіка, що був би схожим на цього юнака.

— Дитина! — відповів батько. — Краса в чоловіків не завжди є ознакою порядності. Юнаки, обдаровані приємною зовнішністю, не зустрічають на початку життя ніяких труднощів, не розвивають своїх талантів, світ їх псує своїми авансами, і пізніше їм доводиться сплачувати проценти за свої переваги!.. Я хотів би знайти для тебе такого чоловіка, якого міщани, багатії й дурні залишають без допомоги й протекції...

— Кого ж це, тату?

— Чоловіка з невідомим талантом... Та добре, люба моя донечко, я маю змогу обшукати всі паризькі мансарди й виконати твоє бажання, давши твоєму коханню такого ж гарного юнака, як той негідник, про якого ти говориш, але з великим майбутнім, — одного з людей, призначених для слави й багатства... О, я й не подумав ось про що: у мене, очевидно, є ціла отара племінників, а серед них, можливо, знайдеться гідний тебе!.. Я напишу, або скажу написати в Прованс!

Дивна річ! Саме в цю хвилину юнак, що вмирав з голоду й утоми, ідучи пішки з департаменту Воклюз, один із племінників Канкоеля, входив у Париж повз італійську заставу, шукаючи свого дядька. У мріях сім’ї, яка нічого не знала про долю цього дядька, Пейрад був предметом надії: думали, що він повернувся з Індії мільйонером! Під впливом таких родинних мрій, один із внучатих племінників на ім’я Теодоз, вирушив у навколосвітню подорож, шукаючи свого фантастичного дядька.

Втішившись протягом кількох годин радощами батьківства, помивши й пофарбувавши волосся (пудра була його маскуванням), Пейрад, одягнений