Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Жорж бачив жінку? — сказав Корантен.
— Так, — відповів Контансон.
— Ну! — скрикнув Пейрад. — Яка ж вона?
— О! — відповів Контансон, — він сказав мені тільки одне: справжнє сонце краси!..
— Нас ошукують шахраї, сильніші за нас! — вигукнув Пейрад. — Ці собаки дорогенько продадуть свою жінку баронові.
— Ja, mein Herr![65] — відповів Контансон. — До того ж, узнавши, що ви отримали ляпаса в префектурі, я примусив Жоржа видати себе.
— Я б дуже хотів знати, хто зробив мені капость, — сказав Пейрад, — ми помірялися б пазурами.
— Треба зробитися стоніжками, — сказав Контансон.
— Він має рацію, — сказав Пейрад, — прослизнімо в щілини, щоб слухати, чекати...
— Ми простудіюємо цей варіант, — сказав Корантен, — у цю хвилину мені нема чого робити. Будь розумний, ти, Пейрад! Будемо й далі слухатись префекта...
— Панові де Нюсінжену добре було б пустити кров, — зауважив Контансон, — у нього надто багато тисячофранкових банкнот у венах.
— Адже посаг Лідії був там! — сказав Пейрад на вухо Корантенові.
— Контансон, ану ходімо, нехай татусь поспить... Залишімо Пейрада шукати собі ради! До завтра!
— Пане, — сказав Контансон Корантенові за порогом, — який дивовижний обмін мав зробити старий!.. Га!.. Видати дочку за гроші... Ого! За цим сюжетом можна було б написати чудову п’єсу, ще й повчальну, під назвою “Посаг молодої дівчини”.
— Ах ви, як же ви організовані!.. Які у вас вуха!.. — сказав Корантен Контансонові. — Серйозно, соціальна природа озброює всі види властивостями, потрібними для тих послуг, яких вона чекає від них! Суспільство — це друга природа!
— Те, що ви оце кажете, дуже філософічне, який-небудь професор зробив би з цього цілу систему.
— Будь у курсі всього, — провадив Корантен, усміхаючись і йдучи разом зі шпигуном по вулицях, — що робитиме пан де Нюсінжен з незнайомкою... загалом... без мудрувань...
— Подивимось, чи курять там димарі, — сказав Контансон.
— Така людина, як барон де Нюсінжен, не може досягти щастя інкогніто, — провадив Корантен. — До того ж, для нас люди — це карти, і ми не повинні дозволяти, щоб вони нас розігрували.
— Чорт забери! Це ж все одно, якби засуджений відтяв заради втіхи голову катові, — скрикнув Контансон.
— Ти завжди щось таке скажеш дотепне, — відповів Корантен, і посмішка ледве позначилась зморшками на його обличчі, подібному до гіпсової маски.
Ця справа була вже сама по собі надзвичайно важливою, незалежно від результатів. Якщо не барон видав Пейрада, то хто ж іще був зацікавлений піти до префекта поліції? Для Корантена важливо було взнати, чи не було зрадників серед його агентів. Лягаючи спати, він казав собі те саме, що турбувало й Пейрада:
“Хто ходив скаржитись до префекта? Кому належить ця жінка?”
Таким чином, не знаючи один про одного, Жак Коллен, Пейрад і Корантен, невідомо для себе, наближались один до одного. А нещасна Естер, Нюсінжен, Люсьєн мали потрапити в уже розпочату боротьбу, яка мусила бути жахливою через властиве поліцаям самолюбство.
Завдяки спритності Європи, найгіршу частину шістдесятитисячного боргу, що тяжів над Естер і Люсьєном, було сплачено. Довір’я кредиторів навіть не похитнулося. Люсьєн і його спокусник могли вільно дихати деякий час. Як два переслідувані дикі звірі, що сьорбнули води з болота, вони знов могли далі бігти по краю безодні, вздовж якої сильна людина вела слабку — до шибениці або до щастя.
— Тепер, — сказав Карлос своєму вихованцеві, — ми граємо ва-банк; але карти, на щастя, помічені, а понтери дуже молоді.
Протягом деякого часу Люсьєн, за наказом свого ментора, старанно відвідував пані де Серізі. Справді, треба було відхилити підозру, що Люсьєн має коханку — дівчину на утриманні. До того ж, він черпав сили для забуття у приємності бути коханим, у розвагах світського життя. Слухаючись наказу мадемуазель Клотильди де Гранльє, він бачився з нею тільки в Булонському лісі і на Єлисейських полях.
На другий день після того, як Естер замкнули в будинку сторожа, до неї прийшла ця загадкова й жахлива людина, що була для неї тягарем, і запропонувала їй підписатись під трьома чистими аркушами гербового паперу з таким значущим і катуючим текстом: на першому — “Акцептовано на шістдесят тисяч франків”, на другому — “Акцептовано на сто двадцять тисяч франків”, на третьому — “Акцептовано на сто двадцять тисяч франків”. Разом акцептованих зобов’язань на триста тисяч франків. Проставляючи “дійсно на” ви робите звичайний вексель. Слово “акцептовано” стверджує вексель і примушує сплатити під страхом арешту. Той, хто необережно підпишеться під цим словом, ризикує п’ятьма роками ув’язнення — кара, до якої майже ніколи не засуджує трибунал поправної поліції і яку суд присяжних накладає тільки на злочинців.
Закон про примусову сплату — це залишок варварських часів,