Сюрпризи долі - Єва Гата

— Тільки тому, що Феба підтримували музи, без них він втрачає свою міць. Ти був настільки самозакоханим сліпцем, що навіть не здатний був зауважити простих речей. Усі ці роки я виконувала їхню роль. Та час змінився і тепер я вирішила зняти стару маску музи і стати новою Селеною, яка в Аркадії палко покохала Пана. Часи змінилися, noli me tangere [17], non sum quails eram [18], — почала вириватися з його міцних рук Олена.

— Я здеру з нього шкіру, — розгублено бурмотів Жорж, не відпускаючи її з обіймів.

Олена озирнулася і побачила, що Пантелія біля дверей уже не було.

— Вдруге ти не розіб’єш мого життя. Ти тоді помилився, а я не хочу помилитися тепер, — різко відіпхнула Георгія і чимдуж кинулася до виходу.

Будь-що треба наздогнати своє кохання, без нього вона не могла існувати ні хвилі. Олена вибігла на сходову клітку і глянула вниз. Пантелій був на самісінькім долі. Ще секунда, він вийде надвір і розчиниться в безконечному натовпі перехожих. Вона знала, що більше ніколи його не побачить. Треба зупинити за будь-якої ціни!

— Пане, це змагання ти виграв! Я вдячна долі за всі страждання, бо ж вони подарували мені тебе. Я змінила міфологію, Пане, бо кохаю тебе! Без твоєї гармонії сфер я не можу жити! — крикнула не своїм голосом Олена.

Уже біля самісіньких дверей Пантелій зупинився і поглянув угору.

Малий Амур, заснувши край води,

Свій смолоскип покинув серед трав;

Аж тут черниці-німфи, як на ґвалт,

З усіх усюд і збіглися туди:

І той огонь, що досі без числа

Спалив людських закоханих сердець,

Одна з черниць в Амура й потягла:

Колись то мусів блудству буть кінець!

Вогонь згасили німфи у воді,

І враз гарячим стало джерело -

В нім хворі лікувались відтоді,

Лише мені воно не помогло.

Я в нім гасив свою любов. Смішний!

Що гріє воду, не холоне в ній!

Марина запам’ятала на все життя свою першу зустріч із Вітасом. Якби не той клятий папірчик, то б і не потикалися в його кабінет. Пан Аррас їй не сподобався з першого погляду: кремезний, сивоволосий, трохи сутулий, із втягненою в плечі головою. Найбільше паралізував його самовпевнений погляд, Марина почувалася мізерною мурашкою поруч із цим чоловіком. Особливо її дратувало, коли щоразу глипав на свій дорогий годинник, так наче вона хотіла поцупити його такий самий коштовний час.

Нічого дивного. Така поведінка притаманна майже усім великим начальникам, не кажучи вже про столичні знаменитості. Вітас Аррас — славетний хірург, науковець, директор інституту — має купу урядових нагород та відзнак. А хто така Марина? Провінційний терапевт. А тут ще й запізнилася на лікарські курси на п’ять днів — а це немалий термін. Беручи до уваги те, що курси тривають лише чотири тижні. А що вона могла вдіяти? До доньки вчепилася ангіна і не відпускала. Що тільки не робили, ніяк не могли збити гарячку, то ж про вчасне прибуття на курси до столиці не могло бути і мови.

Олесь — чоловік Марини — непоганий журналіст, хоча багато й не заробляє. З ним легко крокувати непередбаченими вибоїнами життя, які, завдяки його веселому характеру, обертаються на дріб’язкові нерівності. Найяскравіша риса — непересічне почуття гумору. Ніхто так, як він, не вміє забавляти публіку, та й ерудиції йому не позичати. Загалом, Олесь — особливий. До нього безперестанку липнуть різні неординарні особистості. Він не визнає спокою. Його не втомлюють нескінченні зустрічі, гучні прийняття, постійно допомагає знайомим і зовсім чужим полагоджувати їхні проблеми, а найбільше полюбляє допізна затримуватися на роботі, виправдовуючись перед дружиною великою зайнятістю.

Марина також частенько приєднується до чоловіка, їй подобається такий стиль життя. Однак усе частіше хочеться тихенько притулитися до його плеча і мовчки просидіти цілий вечір біля телевізора.

Чи такого життя бажала? Напевно, так. Тепер Марина вважає себе дуже щасливою, хоча серце все ще непокоїть маленька ранка від давніх часів. Вона вже практично непомітна, бо з роками майже загоїлася.

Йдеться про те, що колись, ще юною дівчиною по вуха залюбилася в одного красеня. Він був на чотири роки старшим і звали його Георгій Крук. Цього не варто було робити, та серцю не накажеш. У геніального Жоржа закохувалися всі дівчата. Марина також попалася на гачок сонцесяйного Феба (так його називали поза очі другим іменем Аполлона). То був особливий хлопець, не схожий на її однолітків. Ним захоплювався ввесь університет. Викладачі пророкували молодому генію славне майбутнє, а особливо його віршам. Завдяки нескінченим панегірикам на його честь у юнака розвинулося надмірне зухвальство, почуття нарцисизму, а подекуди і нахабство.

Марина не вірила своєму щастю, коли вони почали зустрічатися. Та це тривало недовго — лише кілька місяців. Спочатку все йшло пречудово, дівчина навіть почала будувати плани на майбутнє. Вона мріяла потрапити в його дім і справити якнайкраще враження на батьків, а тоді, заручившись підтримкою його матері, вже і до вінця рукою подати.

Із якихось причин Георгій довго її не запрошував, дівчина наполягала і врешті довгождане знайомство відбулося. Вона зі