Сюрпризи долі - Єва Гата

— Дивно, усі жіночі історії такі подібні. Ви розповідаєте, а я впізнаю себе, — задумалася Олена.

— Усі люди роблять подібні помилки, їхній перелік не такий уже й великий.

— То ви вважаєте, що корінь один і той же?

— Можливо, але не треба звинувачувати один одного, завжди винні обоє, п’ятдесят на п’ятдесят. Шкода, що до цього доходиш занадто пізно.

— Ви ще кохаєте свого чоловіка?

— Бувають хвилини, коли дуже хочеться повернути ті часи. Та назад вороття нема. Хоча, хто знає?

— Уважаєте, що розбите горня не можна склеїти?

— Чому ж, можна, розумієте, коли воно розбилося, відпали ще й крихти, яких уже не знайти, хочеш чи не хочеш, мікрощілини залишаться. Звичайно, їх можна замазати, але тоді це стане зовсім інше горня. Ось погляньте, які вони різні стоять на поличці, кожне має свій рисунок. А якщо його розбити, а потім скласти, то рисунок обов’язково порушиться.

На поличці стояли горнята для чаю, на яких були намальовані сцени з античної міфології. На одному з них було зображене змагання між Аполлоном і Паном. Сонцесяйний Феб у лавровому вінку та червоному плащі, звівши очі до небес, перебирав пальцями на кіфарі. Навпроти цапоногий Пан, опустивши очі до землі, захоплено грав на серінзі [16].

— Я хочу купити це горнятко, — заворожено промовила Олена. — Мені вже треба йти.

— Нехай вам щастить.

Пантелій чекав на Олену біля магазину.

— Знаєш, у мене після розмови з цією жінкою виникли два задуми.

— Відразу аж два?!

— Розумієш, її, як і мене, колись покинули, наші долі чимось подібні. Я кожного разу запитую себе, чому покидають відданих жінок? Чому розлучаються пари, які довго прожили разом? Кожна історія інша, але щось вони мають спільного.

— І ти маєш відповідь?

— Уяви собі, що так. Усе дуже просто — дисонанс. Я довго думала над цим. Спочатку він непомітний, а далі його дуже важко витримати, і тому від нього стрімголов утікають, покидаючи все. Не допомагають ні благання, ні волання, ні погрози. Причин для дисгармонії багато, вони ховаються за найнепомітнішими дрібницями, які є першопричиною непорозумінь. Вони схожі на мишку, яка стала головним героєм казки про ріпку. Я колись у всьому звинувачувала чоловіків. Насправді ж відповідальність лягає однаковісінько на обох.

— І все ж таки на все є своя причина.

— Мені здається, що знайшла відповідь, принаймні стосовно родин, де лідером є чоловік. Він задає тон, примушує дружину відмовитися від кар’єри. Вона погоджується, значно легше підкоритися, ніж відстояти свою незалежність. Дуже швидко звикає до свого положення і нічого не бажає змінювати. Їй стає зручно прикриватися нестачею часу, магазинами і дітьми. І чим вище він злітає в небеса, тим більше вона приземлюється, переконуючи себе, що небо — не її стихія. Справжня причина полягає у ледарстві, яке підступно сповиває і заколисує.

Їй зручно жити в тіні свого чоловіка, намагаючись бути надійною його підпорою. Успіхи благовірного стали її досягненнями, втратилася потреба розкривати власні таланти. Це жорстоко, але за довгі спільно прожиті роки вона перетворюється на банального споживача чужої слави. Жінка свято переконана, що допомагає чоловікові плисти по бурхливому морі життя. Як не прикро, у цьому разі частенько перетворюється в зайвий баласт, який жорстоко викидають. Чоловікам, які стрімко піднімаються на гребінь хвилі, починає заважати старий тягар, вони прагнуть змін, і з легкістю позбуваються його, хапаючи по дорозі щось свіже. Їм байдуже, що дуже швидко нове також обридне. Вони живуть лише миттю, яка дає нові відчуття, стверджуючи їхню чоловічу міць.

— Добре, то ж у чому полягає перший задум?

— Треба змінити акценти в «Сюрпризах Долі». Багатьом жінкам подобається звинувачувати чоловіків, та саме тут прихована головна помилка. Хочу, щоб моя книжка принесла справжню користь.

— Добре, тепер треба, щоб у жінок також виникло бажання щось змінити. Уяви собі, що ти купила таку книжку, невже, прочитавши її, відразу виконаєш поради? Чи ти знаєш, як треба себе змінити і яку треба мати силу волі, щоби протистояти такому чоловікові, як твій?

— Мабуть, ти маєш рацію, можливо, комусь вона потрапить до рук у відповідний момент і стане останньою соломинкою.

— А який другий задум?

— Почати роман про змагання між Аполлоном і Паном.

— То починай нині, — обняв Олену Пантелій, — тут треба розуміти відмінність між словами «змагання» і «боротьба». Зауваж, «змагання» притаманне грі, а «боротьба» — війні. У грі, якщо хтось програє, то нічого страшного не стається, наступного разу виграє. А от у боротьбі обов’язково хтось гине. Зрештою, і боротьба є грою, лишень дуже жорстокою.

— Ти вважаєш, що я грала з собою в жорстоку гру?

— Звичайно, але правила змінилися.

— Я вдячна Жанові за одну дуже важливу річ, — посміхнулася Олена.

— Яку?

— Він подарував моїй душі музику. Багато хто говорить, що може без неї обійтися, насправді ж вони ніколи її не чули. Та коли пощастить єдиний раз почути, то вже ніколи без неї не зможуть жити. Зрозуміти співзвуччя можна лише тоді, коли серце готове сприйняти. Завдяки цьому я навчилася сприймати красу навіть там, де її важко побачити.

— Більше того, варто поглянути в обличчя будь-якого перехожого і відразу можна побачити, скільки музики в його житті. Про це красномовно розповідають радощі й негаразди. Важливо, щоб люди мали якнайбільше співзвучних акордів.

— Ти справжній Пан, і завдяки тобі я зрозуміла, як важливо поєднувати окреме і загальне. Саме музика вчить нас жити в гармонії.

— Вітаю тебе з перемогою над власною гідрою. Ось ти і засяяла новою зіркою, яку я мрію назвати Селеною, богинею Місяця. Есхіл називав її блискучим оком