Сюрпризи долі - Єва Гата

— Бо не було гармонії.

— Я її прагнула.

— Страждання, біль і тривога з’являються, коли бракує гармонії. Я в одній статті прочитав дуже цікаву думку: Щоб здобути духовність, треба подивитися на навколишній світ як на єдину симфонію; у якій кожний індивідуум є нотою. Щастя полягає в тому, щоб налаштуватися на гармонію всесвіту. Розумієш, ми стаємо духовними не від належності до якоїсь релігії чи віри в окремі ідеї. Саме в цьому і є квінтесенція нашої постійної суперечки з Жоржем. Він ніяк не міг побачити ноту кожного індивідуума, вони для нього не звучали.

— Мені пригадалися слова Жана.

— Які?

— «Пантелій бачить божественне в кожній людині. Він обожнює хор, а для тебе, Жорже, найважливішим є соліст».

— Кожен бачить те, чого бажає. А ти? Чого тобі найбільше хотілося б? — обняв Олену Пантелій.

— Поїхати на Гідру, завдяки цьому острову змінилося моє життя.

— Уважай, що твоє бажання збулося. Симпозіум закінчується завтра, а зворотні квитки в нас на понеділок. Отож, маємо ще три дні.

Від зупинки метро «Монастеракі» є прямісіньке сполучення з портом Піреєм, а звідти — дві години швидкісним катером до Гідри. Перед Оленою розкинула оксамитові простори Саронічна затока, щедро засіяна, наче діамантами, маленькими й великими островами. За сорок хвилин «морський дельфін» зупинився на Поросі, а ще за годину прибув у кінцевий пункт.

Цей острів має притаманну лише йому традиційну архітектуру. А найцікавіше те, що тут заборонений будь-який механічний транспорт, навіть велосипеди. За таксі тут слугують ослики, які відвезуть у найдальший куток.

Вони зайшли в сувенірну крамницю, бо Олені захотілося купити щось на згадку.

— Що бажаєте? — запитала англійською жінка середнього віку.

— Я б хотіла таку річ, яка б завжди нагадувала мені Гідру.

— Купіть сувенір у вигляді маленького мольберта з картиною, на якій зображено наш острів.

Олена переглядала різні кольорові дрібнички, як раптом почула, що продавчиня розмовляє з кимсь по телефону її рідною мовою.

— Вибачте, здається, ми земляки, — звернулася до продавчині.

— Тут дуже багато наших, — радісно відповіла жінка.

— А ви давно живете на цьому острові?

— На Гідрі вісім років, а в Греції скоро вже дванадцять.

— А чому ви покинули Батьківщину? — запитав Пантелій.

— Так склалися обставини. Я не мала іншого виходу.

— Невже вам не було лячно, отак усе покинути і податися світ за очі? — вжахнулася Олена.

— Тоді мені було байдуже, чоловік мене покинув і я залишилася сама з донькою. Одна моя приятелька запропонувала спробувати щастя на чужині. Я залишила доньку мамі, а сама вирушила в далекі краї.

— А що з дитиною? — запитала Олена.

— Зараз вона тут, зі мною, щойно телефонувала.

— І що робить?

— Закінчила школу, тепер спробує здобути вищу освіту.

— А ви як?

— А я ніяк, маю грека, з яким живу сім років, він є власником цього магазину.

— Ви часто приїжджаєте додому? — запитав Пантелій.

— Ні, квитки дуже дорогі, та й нема до кого. Ще як жила мама, то їздила частіше.

— Вибачте, а ваш чоловік має нову сім’ю? — поцікавилася Олена.

— Так. Зараз мені байдуже, а тоді думала, що збожеволію. Та й у Грецію втікала з горя.

— Ви його дуже любили?

— Тоді запевняла себе, що так, а тепер бачу, що помилялася. Для мене це був жахливий удар, усю себе я присвятила йому, а тут така чорна зрада. Вам не зрозуміти.

— Мені добре відомі ці почуття, я пройшла подібний шлях.

— Тоді ми друзі по нещастю, — гірко посміхнулася продавчиня.

Олена побачила, як Пантелій непомітно відійшов убік.

— А ви знаєте причину, чому так сталося?

— Занадто дбала про нього. Кожен прагне того, чого не має. Тепер він це зрозумів, але що казати.

— Ви думаєте, він усвідомив свою провину? — запитала Олена.

— Довелося звикати до інших умов, та дівка добряче залила сала за шкіру. Я переконана, що йому хотілося повернути той безтурботний спокій, який мав колись.

— А якби він приповз на колінах і благав пробачити, ви б повернулися? — випитувала Олена.

— Що ви! Минуло стільки років. Мені він уже не потрібен.

— Скільки ж років ви страждали?

— Два, або й три. Важко, коли тебе покидають, кожен може образити і принизити, найближча сусідка, і та мене вколола. Може, це стало тою останньою краплиною, яка виштовхнула мене з рідного краю.

— Розкажіть, — наполягала Олена.

— Історія проста й нецікава. Ми з сусідкою випадково зустрілися в магазині. Так сталося, що вона забула вдома гроші. Я запропонувала, що заплачу за неї. Можете уявити, що мені відповіла?

— Що?

— «Що ти, я при мужу» і зверхньо поглянула на мене. Спочатку я подумала, що це випадково вирвалося, та вона ще двічі з притиском повторила цю фразу. Від тих слів мені хотілося втекти. Я глянула похапцем на годинник і зробила вигляд, що мушу поспішати.

— Люди жорстокі, я також багато чого пережила, — похитала головою Олена.

— А хто з вами? — посміхнулася продавчиня.

— Мій приятель, — зашарілася Олена.

— Якщо лагідний, добрий і щедрий, то тримайтеся його, у світі дуже важко бути самій. Я ж мала вищу освіту, працювала інженером, а нині продаю в