Сюрпризи долі - Єва Гата

— Що з того? Каже, що його діти вже виросли і усі зобов’язання перед сім’єю виконав, тепер час жити для себе і хоче ще раз відчути щастя.

— Бідна Олена, я її попереджала, — награно зітхнула, — ненавиджу повій, моя воля, усіх їх би винищила. Вони без усякого сорому лізуть у ліжко, як блощиці.

— Погоджуюсь, Олені зараз нелегко.

— Як можу, так і допомагаю, кожен день вислуховую її плачі. Боюся, чого доброго, ще щось втне.

— Що ти маєш на увазі? — злякався Олесь.

— В неї така депресія, що можна очікувати чого завгодно.

— Це небезпечна хвороба.

— Мені здається, що вона почала випивати, — поглянула стурбовано на чоловіка.

— Ну і ну, — похитав головою Олесь.

— Останнім часом вона поводиться неадекватно.

— Їй треба когось знайти.

— Що ти, це не з її характером, — упевнено промовила Марина.

Майже за рік вражаюча новина облетіла їхнє товариство: в Олени з’явився заможний кавалер, і тепер вони вдвійко райзують по світу. Марині подобалося грати роль порадниці, допомагати нещасній покинутій жінці, а виявилося, що нещасна подруга помочі більше не потребує. Вона навіть образилася на Олену, що та не поділилася з нею своїми звитягами. Відтоді стосунки між приятельками охололи. Вони усе рідше бачилися, а згодом і остаточно розійшлися.

— Я вже давненько не бачила в тебе Олени, — запитала якось Марину її сусідка.

— Не те слово! Поки нікого не мала, ридала в телефонну трубку щогодини, а як вже ми стали не потрібні, то і забула старих друзів, — виливала жалі Марина. Скільки років ми разом, а тут за останні два — ні духу, ні слуху.

— Люди не пам’ятають добра.

— Навіть не познайомила зі своїм залицяльником, наче ми чужі, — процідила Марина.

— Теж мені, наївна. Навіщо їй з ним когось знайомити? Таке щастя перепадає не кожному. Ще чого доброго відіб’ють.

— Та кому він потрібен? — обурилася Марина.

— Не кажи, певний ризик є. Де ж вони познайомилися?

— Я так розумію, що у Франції.

— Щось пригадую, ти мені розповідала. Я вже забула.

— Довга історія. Коли ще Олена була разом з Георгієм, до них приїхав в гості один француз. Я його бачила лише раз в ресторані на ювілеї Жоржа. Усі запримітили, що в Олени з ним фіглі-міглі.

— А француз гарний? — загорілися цікавістю очка сусідки.

— Такий нічого собі, видно аристократичне походження.

— І тепер вона з ним?

— Та ні з іншим французом, кажу, що довга історія.

— А між тим першим французом і Оленою щось було? — завмерла від цікавості сусідка.

— З ним нічого не вийшло.

— Чому?

— Виявилося, що він одружений. Як же його звали? Дай-но пригадати. Здається, Жан, саме так. Ми з нею мало про нього говорили.

— Олена не хотіла розповідати?

— Спочатку не хотіла, а потім дещо видусила.

— А чого вона туди поперлася?

— Хто її знає, захотіла до Франції, ще й сподвалася, що Жан має до неї якісь почуття.

— І покинула б Георгія?

— Ніколи в світі. Побула б тиждень і повернулася. А тут така несподіванка — Жан одружений. Добряче дістала тоді по носі.

— Вона переживала? — не вгавала сусідка.

— Та якби тільки це. Коли повернулася, то знайшла записку від свого благовірного, що він її покидає.

— Ще один удар, — зітхнула сусідка.

— Отоді зрада Георгія затьмарила все.

— То вона поїхала до Жана ще при Георгію?

— Так.

— Важко пережити таке повідомлення, — зітхнула приятелька.

— Ми всі кинулися їй на допомогу. Що казати, поводилася неадекватно, могла ж викинути якогось коника.

— І довго мучилася?

— Майже рік.

— Так кого вона кохала — Георгія чи Жана, ніяк не зрозумію?

— Той Жан був лише тимчасовим захопленням. А все життя заглядала безперестанку до рота Георгію, говорила його словами, коротше, жила його життям.

— А Георгій її любив?

— Дай спокій, чоловіки не в змозі когось любити. Їм одне на думці.

— І все ж таки він напевно її кохав, раз одружився?

— До чого тут одруження, — розчервонілася Марина, — мало хто дурниці робить. Спочатку здається, що є почуття, а з часом вони зникають і залишається голий обов’язок.

— Мені видається, що їх єднав не лише обов’язок, — наполягала сусідка на своєму, бо зауважила, що Марину це дратує.

— Гарантую, що нічого, — вибухнула Марина, — хто-хто, а я знаю. Він ніколи до неї не повернеться.

— Гаразд, а звідки взявся новий кавалер?

— Він виявився сусідом Жана. Звуть його Пантелій.

— І як розвивалися їхні стосунки?

— Вона з ним познайомилася у Франції, нічого про нього не розповідала, аж раптом недавно вигулькнув. Виглядає, що, в них почався роман.

— Та навіщо їй Георгій? Таке приниження вибачить не кожна. Кажеш близько року бідненька мучилася? — продовжувала приятелька грати на тій же струні.

— Як з’явився новий залицяльник, то її як підмінили: з плакси перетворилася на неприступну фортецю.

— Вона розповіла тобі про нього?

— Нам її постійно було шкода, співчували їй, намагалися щохвилини допомогти. Аж тут якось приходить і заявляє, що наші