Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
— Стій! — його перестріли комнезамівці на чолі з Лукичем, вдягненим у чиюсь потерту шкірянку.
— А що це у вас, дядьку Іллє, кишені такі відстовбурчені? — запитав весело Октябрин і пішов на голову колгоспу, як англійський танк МК на ворога.
— Ми вас пасемо ще від правління, — пояснив інший молодик — Сірожуня, помічник сільського міліціонера.
— Вивертай кишені, Гілько, — засміявся з темряви Заболотний.
Саме тієї миті, як Гілько вже бачив себе заґратованим та засланим у Сибір, по полю промайнула тінь. Комнезамівці взяли зброю на плече. Видно було, що то підліток з числа безпритульних. Їх останнім часом швендяло по селах чимало. Ну, і до Веселівки забрідали — думали, тут медом помащено. Комнезамівці, мов хорти, взялись наздоганяти малого. Тим часом Гілько Кривий дременув додому й заховав здобич у глечик на печі. Усе промовляв:
— А тепер най доведуть, що я вкрав.
Безпритульного хлопця на ранок колгоспники виявили на полі — у лобі чітка дірка. Полювання того вечора в Лукича вдалось.
***
Стецюкову корову звали Пляма. Біла, боката, з війчастими очима, із одною-єдиною великою коричневою плямою на боці. Корова віднедавна мешкала не в корівнику, як і годиться худобі, а в хаті. Пляма разом із куркою та гускою мала в хаті свій куток. Від корови смачно пахло, незважаючи на гній, який вона залишала по собі. При самому вході до хати, праворуч, не доходячи печі, було влаштовано загін для Плями. Ярина накидала на глинобитну підлогу, з якої зняли домоткані килимки, сухої соломи, пахучих трав. Раз на день міняла підстилку, знеможено дивлячись корові в добрі очі, промовляла:
— От тобі й Ноїв ковчег, Плямусю. Дочекались. А ти все кліпаєш? Ну, кліпай, кліпай.
Під прикриттям ночі, коли діти спали, до оселі Дмитра Стецюка приходили на гостину «індуси», такі самі, як і він, колишні заможники, що стали обідранцями після кількох наїздів «кональців» (людська мова правильно перекручувала слово «виконавці»). Дмитро як давнього товариша кликав на «тайні вечері» й Мефодія Тернового. А той за згодою всіх таємних братчиків брав із собою і сина. Селяни радились, що його далі робити і як на Божому світі жити. Як не крути, а сходились на думці, що варто відправляти дітей до міст на заводи й фабрики. Лесь як людина, що не з розповідей знала: у місті хоч якось можна вижити, радив менших відправляти. Там, казав, хоч пайок на виробництві дадуть.
— Тра’ слухати людину вчену, — дядьки дивились на Леся як на чоловіка мудрого й такого, що поганого не порадить.
А що він міг ще сказати? Хіба можна було оце зараз відкритись і випалити, що для того, аби вижити в місті, треба не те що насиджене батьківське гніздо покинути, треба душу дияволу продати, випатрати себе й на пекельну пательню кинути. А вже шкварячись на тій сковороді, співати оди партії й вождю, а на додачу ще й маленьким вождикам, щоб вони не образились. Отоді, може, якщо забудеш, де твоя хата і хто ти є від народження, якщо зречешся роду-племені, якщо станеш не українцем, а совіцькою людиною, машиною без Божого страху, без совісті, без честі, отоді, може, й виживеш.
— Дмитре, лиш так вбережуться. Там хоч годують, — басив Мефодій, натякаючи Дмитрові на його дорослих дочок.
— Атож, годують! — злість бриніла в Дмитрових словах. Лесь аж позаздрив цьому чоловікові, який не втратив ще властивість опиратись. — Замість грошей сто грамів хліба за трудодень. Раби й то більше отримували, бо ж мали силу наїдати для праці. А ці сраками думають, не гиначе.
— Ваша правда, — вставив коротко молодий Терновий.
— Знищити хочуть селянина, а не знають дубоголові, що не буде тоді кому і їх годувати. Чи вони свої верстати жертимуть? — Дмитро посміхався тим дотепам, відчував у собі силу, яка може повернути сторч усю цю совіцьку веремію.
— Вчора забрали в Петруків корову. Чи та корова зробить їм рай на землі? — опустивши голову на груди, гундосив бородатий Іван Цюпа, той, що жив на крайньому кутку Веселівки. — Моя стара каже, треба свою різати, бо все одно не залишать нам. Як уже пішли по корови, то вже не злізуть з жодного. У тих же там, у колгоспі, мор який, чи що. Худоба дохне, а та, що ще не здохла, одна гірша від іншої. А щоб же вам не діждатись, що ви так тварину мучите… — чоловік задумався.
Сиділи в повній тиші, бо малий Юстин запхинькав. Яринин голос зашепотів і плач увірвався. Тоді відновилась і бесіда.
— А я й не знаю, як це — корову різати… — Іван покосився в бік, де сумирно лежала Пляма, і ще нижче опустив важку голову.
Роздивлявся, вивчав підлогу, і якби в хаті було світло, то всі побачили б, що на сірій засохлій глині долівки утворилось кілька маленьких мокрих плямок, як ото від сліпого дощу. Сильний, моторний і стожильний Іван плакав, чи що?
— Ну, заріжеш, і що? — просичав Опанас Солодовник, ближній сусід Дмитра. — Так їм ще краще. Заберуть конателі м’ясо вже готове. А тоді три дні жертимуть його в себе на червоному току. Я от не можу зрозуміти, звідкіля ото ті горлогризи взялися? Чи кують їх де? Усі як є в шинелях. Придивляюсь. Так ніт же, наші. Отой малий Октябрин наш, із ним ше ватага, дай Боже. А над ними — Заболотний. Дітей загріб, мізки їм позабивав тими байками. Половина ж наших, сільських, — не міг заспокоїтись Опанас. — Ходять строєм. Йди шось роби, до землі приткнись. Ага, як воно й так має що їсти, то нашо йому в землі порпатись. Хіба щупами тицяти.
— Це ви про Сірожуню чи про Лавріна? — озвався Василь Маладика, сват Івана Цюпи (старша дочка котрого була за старшим сином Василя Максимом), і згадав, як той Сірожуня і той Лаврін та й інші, що оце зараз комнезамівцями стали та походжають по селу такими панами, що аж, бо ж у руках гвинтівки, у кобурах — дрібнокаліберна зброя, а в нагрудній кишені посвідчення — документ, який дозволяє ту зброю застосовувати.
«Так, ватага чимала. І озброєна, не те, що пересічні селяни. І що тим недоросткам до голови збреде — піди знай», — Терновий обмізковував комнезамівський патруль. І тут-таки
