Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
— Трудодні! Це ж треба таке видумати! — не тямився від гніву Дмитро, жаліючи своїх односельців, сусідів, людей, із якими змалечку знався. — Піддалися люди на солодкі слова — записалися до тієї бісової комунії. Тепер уже й лікті кусають, та що вже.
— Колгоспних хоч на буксири не беруть, — встряла в розмову старша Наталя.
— Буксири! Це ж треба таке видумати! — до гніву тепер додався розпач. — От, сиди й чекай гостей. А що іще робити? Земля спорожніла. Прийдуть із червоною мітлою ще раз — усе життя з нас виметуть.
Ці гості вже приходили до Стецюків. І не раз.
Після першого наїзду червоної валки, який відбувся у жовтні, у Стецюка забрали отого вцілілого від комуни останнього коня. А ще приглянувся буксирникам бик, на прізвисько Звір. Цей бугай був єдиним на всю Веселівку, і люди свого часу водили до нього на запліднення своїх корів. Не за просто так, а за гроші. Стецюкам від цього був зиск, хоча бик був ой який злющий — виправдовував своє ймення.
Звіра виводили з хліва, оперезаним кінською упряжжю, стриноженого і з кільцем у носі. Той ішов повільно, форкав, підкидав м’язистим задом і гнівно роздивлявся тих бравих вояків, що його взяли під арешт.
— Най би він їх там усіх поколошматив, — шепотів Стецюк, дивлячись, як буксирники пхають бика до воріт.
Від табунців гусей та курей лишилось на все сімейство по одній птасі. Ще й сміялись торбохвати, аж пащеки їм зводило судомами.
— Лишаємо на розплід, скоро прийдемо по решту, — гукнув один із доблесних червоноармійців, тримаючи під пахвою зозулясту курочку.
— Але ж шкуродери, — голосила впівсили Ярина. — Геть не знають, що гуска з куркою не буде сходитись. Потомства вони чекатимуть, довбні.
— Ах, ви ж! — соромив «індусів» начальник комітету незаможників Кузьма Лукич. — Ах, ви ж, твердолобі неплатєльщики! Думали, й далі жирувати?
— Ан, ні, не дамо на наших горбах виїздити, — підхопив Лукичеву тираду міліціонер Буженко.
Стецюк не сперечався, думав: «І що я вам зробив? Чи ж кого образив? Ні! Люди ж свої, а так їх щось змінило. Диви, як Охрім горлянку дере, аж нова кацавейка на ньому дуба стає. А було ж таке, дрантя дрантям, і не раз до мене приходило на позички. І давав же. А вони брали, а самі працювати не хотіли. А тепер, бач, і просити не треба, і позичати не варто. Прийшов та взяв, шо в око впало».
Коли на Дмитрового коня заскочив один із трясунів та ще й добряче, без пошани двигнув гнідого в боки своїми чобітьми, у Стецюка стислись кулаки й застрибав кадик. Він же сам з того коня пилинки здував, на собі возив, аби лиш коник справний був. Ярина, упередивши чоловіків настрій, взяла та й відвела його до хати. Всадовила, як хворого, на лаву та налила йому в невеличкий глиняний келишок сивої горілки. Випив та посміхнувся, щоправда, безрадісно. Зиркнув на діток, які рядочком сиділи на низькому довгому ослоні під піччю, — відлягло йому.
— Нічого, переживемо і цих, най би вони повиздихали. Заробимо собі ще на коника.
— І на кацю, — додав малий Юстин, зірвавшись з ослона та стрибнувши на руки матері.
— І на качечку, маленький, і на качечку, — цілувала дитя збентежена Ярина.
По тому першому наїзді червона валка навідувалась до Стецюків ще двічі й робила переверти в хаті, виганяючи всіх надвір та топчучи своїми ножищами підлогу. Вихором носились бійці Державного політуправління обійстям. Поміж ними вештались сільські комсомольці та активісти — жовтороті шмаркачі, які й життя до пуття не знають. За командою старших вигрібали вони сіно з хліва, перетрушували його, штрикали піч, нанизували на довгі щупи город, землю в садку. Особливо прискіпливо орудували біля присадкуватої райської яблуньки. Здалось їм: дерево покоцюрбилось саме через те, що під ним сховок. Хизувались такою потрібною в революційний час підозрілістю та недовірою до чесних людей. Довго й не розмірковували, викорчували ту яблуньку — а нащо?
— Нічорта! — резюмували, дурнувато стенаючи плечима.
Ну, як сховків не знайшли, то хоч яке діло зробили — загубили плодоносне дерево. Потрудились на славу!
— Навколо «індусів» гніздиться опір, — чув Дмитро од тих роботяг.
«Ага, то вони наперед опір ламають», — здогадався.
Уже так біснувались, що й не знали, яку погань ще зробити. Ото знайшли і виволокли з погреба, а тоді й на вози повідносили стратегічну цінність — запаси кукурудзи, капусти і яблук. Картоплю не полінувались перебрали. Стецюкам лишили ту дрібноту, що раніше живності Стецюки згодовували. Не наклали оком хіба на мішок зерна та квашанину. І все чого? Бо на зерні сиділа баба — Дмитрова мати, а на бочці з квашнею стояв бюст Леніна. Колись старша дочка Наталка принесла зі школи як подарунок на день народження. Той бюст був важкенький і добре притискав круг. А для цих соколиків, видно, той бовван святинею був, до якої й годі торкнутись. А отже, і до капусти руки загребущі не взялись.
***
— Зима йде, от що непокоїть, — казав батько, роздаючи дітям по картоплині.
Виймав кожну, крутив у руці, зважуючи, яка більша, яка менша (це з тієї дрібноти, і з тих перебирок), і вже після оцінки клав барабольку біля сина чи дочки. Найбільшу — старшій, найменшу — молодшому. Спостерігав за тим, як дівчата їли неквапом, а сини запихали крихку масу разом зі шкірочкою до ротів, рясно здобрюючи картоплю сірою кам’яною сіллю. Жуючи, дивились жадібно на сестер. Ті відламували по крихті від своєї картоплі й передавали через стіл хлопчикам. Заїдали зіжмаканими пересоленими огірками й хрусткою дрібно шинкованою капустою.
— Дасть Бог, більш не прийдуть, — почувся старий голос з-за печі.
— Прийдуть, най їх хвороби поб’ють, антихристів, — сказав дев’ятирічний Андрій з напханим капустою ротом. — Татові дядько сільрада казав… а я чув.
— Тш-ш-ш, — ззаду нього прошипіла Ярина й кинула стурбований погляд на двері.
У хаті стало тихо, усі прислухались, чи не причаївся котрийсь із космолазів у сінях чи під вікнами.
— Ой-ой-ой, що ж то буде? Що ж буде, сину? — донеслось тихеньке моління з-за печі.
Ярина взяла з баняка одну картоплинку й пішла на голос.
— Нате, мамо, поїжте, — мовила
