Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

ним російською мовою й вживати щодо Веселівки лиш слово «дєрєвня». Люди йшли на поступки й, ламаючи язики, кидали кілька слів Грицькові його рідною мовою, щоби він заспокоївся та не зносив очманіло паркани, не заламував у лузі берези, тамуючи нездоланну ностальгію, й не щипав дівок. А дівок було в селі — шо маків у лузі — одна краща від іншої. Співали, як соловейки. Норовливі — й не підходь, з гордими поставами та іронічними поглядами. Отак поведе плечем — пиши пропало, хлопці заживо падали, осліплені коханням.

Сімдесят вісім дворів налічувалось у селі. У кожному дворі не менш ніж по десять душ. Дітей народжувалось немало, молоді одружувались — чи не щороку по кілька нових пар. Старі помирали, звільняючи місце для інших. Так було до двадцятого року.

А тоді, після першого голоду, померло більше, ніж народилось, і спустошені хати заполонили переселенці. Привозили їх звідкілясь із Росії чи ще з яких дальших країв. Жили ті переселені спочатку відчужено, своїм хазяйством, із сусідами воліли не спілкуватись. А за кілька років між прийдами та місцевими стирались кордони, одружували-бо дітей, йшли один до одного в куми, родичались. Та й мову ті, що приїхали, намагались сприймати, хоч самі й не говорили. Оце лиш Грішко тримав оборону.

Лесь пам’ятає, як хлопцем ще робили з іншими дітьми засідки на того дурнуватого Грішка й дражнили, ховаючись за кущі: «Грішка — дурак».

Не лише діти, а й дорослі селяни до нього ставились, як до тутешнього юродивого. Дівки лиш пальцями крутили біля скронь, коли Грішко підкрадався до них ззаду та занурював свої немиті ґрабці в рясні спідниці. Закороткі пальці не давали змоги дістатись цупких задків молодих селянок. Грішка били по голові, плечах, спині та задниці тим, що мали в руках: порожньою дійницею, мішечком чи й мішком, трісочкою чи оберемком зілля.

Росіянин жив з матір’ю та звідною молодшою сестрою в перекошеній хаті під ліском. Чоловіки не раз натякали Грицю, що можна було б оселю й підлагодити, назбирати по дорозі кінських кізяків та підмастити, побілити, замінити підгнилі сніпки солом’яного даху, щоб бодай не виглядав так вбого. Але Грішко на зауваги не зважав, не його то була парафія — хазяйство. Головне, що в хаті на видному місці, там, де в людей образи` висіли, у Грішка висів портрет Леніна. На землі Безбахи не працювали, гидували, чи що? Хто зна. Мати його, підсліпувата, поморщена, як печене яблуко, баба, усе ходила збирати дички в лісі та варила компот, сестра пішки раз на три дні вешталась до району, приносила звідти харчі. Де вона їх там брала й за що купувала, ніхто не відав. Ходили селом чутки, ніби дівка продає себе, але підтвердити здогади ніхто не міг. Казали: «Уже й не пам’ятаю, хто мені таке казав», чи «Нема диму без вогню, якщо кажуть, то так воно і є», чи «А за що ж іще їй гроші даватимуть?»

Насправді Мотря — так звали Грішкову сестру — носила до Калинівки написані братом докладні цидулки. Культурний урядник в епістолярному жанрі з безліччю епітетів та літературних зворотів описував усе, що робилось у селі. Хто що казав у понеділок, хто що робив у вівторок і кого сварив у середу. За ці відомості Мотрі в райкомі давали гроші, за які вона в ЦЕРАБКООПі купувала різну їжу.

Про це загули в селі, коли Грішку-нишпорку взяли в двадцять восьмому. Й трьох років не пропрацював на культурній ниві. Приїхали по нього, як не дивно, посеред білого дня на звичайній вантажівці. Чоловік саме нализався до чортиків та бродив у бур’янах, волаючи непристойні римовані тексти, які сам і придумав. У руці тримав папірець, на якому від руки було записано два стовпчики пісні. Грішко, мружачи по черзі то одне, то інше око, вдивлявся в текст і аж тоді виводив його пісенним потоком. Двоє витягли його з тих заростей, показали йому інший папір, де вже було не написано, а надруковано якусь постанову чи наказ, Грішко шмигнув носом та поспішив доспівати пісню… й забігти до хати. Вийшов із хати при параді та з портретом вождя. Сказав, дивлячись на бородатенького керманича:

— Ну, пашлі друг сітний.

Яструби Менжинського закинули п’яницю на кузов, попередньо одібравши портрет.

Мотря за матір’ю місяць по тому пішла до міста скаржитись, та так і не повернулись — ні одна, ні інша.

За три роки Грішко несподівано повернувся до Веселівки. Вигляд мав неважненький — усе кахикав, а іноді навіть кров’ю харкав. Селяни боялись до нього близько підходити й дітям наказували стерегтись сухот, які вискакують із кацапа. Реабілітований тепер не грав на балалайці, а лиш бродив смертельно п’яний по селу й шукав, із ким би побитись. Навіть ті хлопці, які любили просто так кулаки почесати, побачивши здалеку Грішка, воліли втекти від гріха подалі.

Коли почали формуватись буксирні бригади, він першим, як найнезаможніший незаможник, вступив до лав експропріаторів. Грішко заливався горілкою виключно у своїй хаті й не виходив по кілька днів надвір. Чекав, доки протверезіє. З’являвся на очі односельцям із запухлим обличчям та злющий, мов чорт. «Уб’є, а похмелиться», — шепотіли люди й замикались у хатах. Боялись, бо ж тепер у Грицька на шкіряному поясі висів у кобурі заряджений маузер.

Важкою зброєю залежний від оковитої чоловік бив у замкнені двері будинків, де — точно знав — зберігають горілку і де можна поживитись закускою. Кричав на все горло гасла, які нещодавно чув від агітаторів.

— І вивчив же все, хороняка, — дивувались неабиякій пам’яті Грішка односельчани, а він усе верещав:

— Лишкі хліба сдай діржаві! П’ятирічку за трі рокі! Хто не з нами — тот проті нас!

«Ось воно, де був початок», — робив висновки Лесь, не наважуючись витрачати чисті аркуші блокнота на такі дрібниці, як життєпис Грішки Безбаха. Просто проносились перед ним картини минулого, як кінохроніка, й ніби ставили все на місця. Ніби складались кольорові скельця розбитих церковних шиб у дивовижний вітраж.

Що більш жорсткими були плани хлібозаготівель, то більш нахабним ставав Грішко. Міг розтрощити вікно чи здертись аж на дах і верещати в димар, вимагаючи відімкнути двері. Але люди навчені: почнеш самосуд — приліплять бунт. Тому ховались, замикались, перечікували.

Спочатку Грішко брав лиш для себе, а згодом почав водити по знайомих місцинах цілі комісії. Він достеменно знав, у кого з селян є чим поживитись, хто скільки збіжжя зібрав, хто скільки молока надоїв, де є свіжина, а де — гарна дівка