Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
***
— Та ви ж зрозумійте, не можемо ми повз таке проходити, — доводив Юрковому батькові голова колгоспу «Світлий шлях» дядько Ларіон.
Дядько Ларіон сидів у їхній непоказній хаті й грюкав по столу кулаком. На столі лежала газета, і голова час від часу відбивав по ній дріб вказівним пальцем. Юрко спостерігав за цим двобоєм між начальником та його батьком, визираючи з-за рогу печі. На печі біля брата — дві його сестрички, яким виповнилось по три рочки. Вони спали, незважаючи на голосні звуки в хаті. Старший брат Юрка також долучився до сварки й доводив, що не завжди написаному можна вірити і що все це треба перевіряти, бо не можна ж отак на людей вішати звинувачення ні сіло ні впало.
Юрко погано розумів, про що йдеться і чому батько й брат такі знервовані, а мати злякана. Адже голова колгоспу був чоловік незлобивий і сам по собі нічого поганого нікому не робив.
Голова пішов, захопивши із собою ту газету, а в хаті почали радитись, як бути.
— Треба тікати, — сказав, мов відрізав, батько.
Мати хотіла було голосити, почувши ці страшні слова, але згадала про дітей, яких могла сполохати, впала обличчям на складені на столі руки й так приречено сиділа далі.
Вони так і не встигли втекти. Зранку з нечисленними пожитками виходили з хати. Їх оточили міліціонери й, попередивши один раз, що будуть стріляти, виконали обіцянку відразу потому, як усі на чолі з батьком побігли вздовж города до берега. Бистроногий Юрко біг найшвидше. У вухах свистіло від вітру, чув, як пролітали кулі, як скрикнула мати, тоді батько, а тоді… Він біг дуже довго і дуже швидко. Він біг, біг і біг. Ноги несли самі. Спинитися зміг лиш, добігши мало не до сусіднього села. Упав безсилий на землю й знепритомнів від перевтоми.
Лиш сонце почало виповзати з-за обрію, хлопець оговтався, і щось невидиме враз зірвало його з місця. Юрко міг побожитись, що це вітер підхопив його охляле тіло, бо сам він не пам’ятав, щоби перебирав ногами чи важко дихав, як завжди буває при бігу. Хлопець мчав тим самим шляхом, який проторував кілька годин тому. З дальньої межі городу, тієї, що розташовувалась під ліском, який вони ще називали берегом, причаївшись, бачив усіх своїх, вони так і лежали на городі хто де впав. Поповзом, незважаючи на те що його хтось міг побачити, дістався до бездиханних тіл, огледів усіх, мав надію, що бодай хтось залишився живим. Ні! Нікого. У брата на лобі зяяла малесенька дірочка, з якої стежинкою по щоці, акуратно оминаючи відкрите око, вималювалась кривава риска.
— Добивали, — сказав Юрко й закрив братові очі.
Дивним було те, що Юркові зовсім не хотілось плакати. У ньому ніби застигли сльози й охолонувши чи то заморозили, чи то скам’янили хлопця. «Добивали», — було останнім сказаним уголос словом, потім він затих аж на цілих півроку.
Хлопчик витяг із руки брата зіжмакану газету, саме ту, яку напередодні показував їм голова колгоспу. «Більшовицька правда» — зазначалось на першій сторінці. Юрко похапцем почав читати, лежачи горілиць біля холодного тіла брата. Він торкався своїм плечем братового й відчував, як холоне ще більше, як у ньому нагромаджується колюча, наче бурулька, енергія, яку (знав уже зараз достеменно) обов’язково обрушить згодом на тих, хто вбив його родину. А вбивали не ті, що стріляли. Вбивали інші. І Юрко тепер знав їхні імена. У статті, яка називалась «Недобитки серед нас», йшлося про його, Юркову, родину. Було дуже дивно читати своє прізвище й ім’я батька та брата, надрукованими в газеті. Спочатку навіть взяли завидки, ач, про них пишуть. Коли дізнався суть написаного, було вже не до гордощів. Кореспондент Пришибайло писав, що родина Калитків з конкретного села в двадцять восьмому році активно підтримувала заворушення й підбурювала людей до повстань проти більшовицької влади. А тепер, мовляв, коли минув час, ці «виродки» живуть та жирують за рахунок влади, яка дала їм усе — землю, свободу, можливість вчитись. Стаття була доволі жорстока, автор закликав громадськість та органи виявити більшу уважність та судити всю родину, незважаючи на вік та стать по всій суворості закону. Посилався на подібні випадки в інших селах, де ворогів лінчували односельці, не очікуючи на каральну руку радянської Феміди. Висловлював сподівання, що міліція та доблесне політуправління не пройдуть повз, заарештують контрреволюціонерів та підривників соціалістичного устрою, щоби згодом поставити їх до стінки. Гарячково підбурював читачів змити кров’ю ганьбу. Стаття була підписана не лише Пришибайлом, а й головним редактором К. Юсовицьким.
«От і змили, — склав газету Юрко й додав подумки: — Але це ще не вся кров. Буде ще».
Він посміхнувся, зіп’явся на ноги й пошкандибав, не розбираючи дороги. За кілька тижнів опинився під приміщенням редакції «Більшовицька правда».
***
Відмахнувшись, наче від настирливих серпневих мух, від незапланованого сну, Юрко схопився руками за біляву голову, поторсав пальцями густе волосся, зітхнув глибоко та, різко вставши, підійшов до зброї та коробочки. Відкрив її і взяв до рук блискучий патрон. Довго дивився на нього, а тоді із закритими очима вставив у затвор. Батько навчив його користуватись гвинтівкою — ходили разом на полювання. Одного разу Юрко сам встрелив чималого дикого кабана. То чи ж тепер схибить?
Сів за стіл Юсовицького прямо навпроти вхідних дверей та почав чекати. Гаяв час, дивлячись до болю в скронях на двері. Він не знав, коли повернуться робкори із відрядження, але, коли б вони не повернулись, Юрко мав би їх стріти семиміліметровою холодною сталлю. «Головне, — думав собі під час очікування, і ця думка свердлила мозок, як бур, — дати по кулі Петрові та редактору. Не схибити. Не вбити невинних. Хоча які вони к бісу невинні? Усі одним миром мазані».
І він не схибив. У темряві приміщення ті, хто зайшов всередину, не відразу побачили Юрка навпроти. Юркові ж очі звикли до тьмяного світла за час очікування. Він боявся лиш одного, що першими в ці двері зайдуть не ті. Але хто б не зайшов, він їх
