Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

— Та най би діти їли, Ярисю, най би діти.

Дмитро квапливо вийшов з хати, дітям навіть здалось, що його хто покликав, бо чого ж ото так хутко з-за столу виходити.

До хати за хвилю внісся запах їдкого диму, який зазвичай залишає по собі поганий тютюн.

— Навіть самосад забрали, нехристі! — скипіла шістнадцятилітня Оксана, друга дочка Дмитра. Її залив рум’янець. — Мамо, нащо країні Рад селянський самосад? Ну, хліб, я розумію. Але ж тютюн… Нащо їм райські яблука? Кого вони ними нагодують?

— Сонях дядьо взяв, — додав Юстин та потягнувся рученятами до Оксани. Сестра підняла його на руки, поцілувала в носика.

— І зернята, Юстинцю, той дядьо взяв, — звернулась знову до матері: — Я навіть знаю, хто завтра тими зернятами плюватись по селу буде.

— Лукич буде! — вставив своєї Андрійко, за що отримав від матері легкого запотиличника.

Дмитро Стецюк докурював несмачну самокрутку, шморгаючи від осінньої прохолоди носом та тупцяючи на призьбі, щоб не мерзли босі ноги. До нього вийшла Ярина, пригорнулась, зітхнула та запитала:

— Куди ховати, Дмитре? Куди ховати? — тут не боялась говорити, бо ж бачила, що поблизу нікого чужого немає, а її голос звучав аж так тихо, що його ледь вловлював чоловік.

— Бачила, які в них шпички? У землю не вриєш, знайдуть, — на саме вухо прошепотів. — Паламарчук попередив, бамага є, що за два тижні труситимуть нас. Хтось доніс, що маємо п’ять центнерів зерна.

— І рахувала ж якась сволота.

Ярина кинула погляд на збитий із пліснявих дощок нужник. Він темнів біля гноярки.

— А може… — хотіла було запитати, чи не можна було б вкинути зерно до того нужника, але чоловік різко перебив хід її думок.

— Побійся Бога, Ярисю, та хіба ж можна хлібець та туди.

Ярині замлоїло всередині, стало мулько від таких химерних думок, і вона, приречено зітхнувши, повернулась на п’ятах та пірнула до хати.

***

Стецюкові діти щоранку як на роботу ходили на город, аби напорпати вже трошки підмерзлої барабольки, яку вони не помітили, збираючи у вересні врожай. На колгоспні поля потикатись було страшно, адже охоронці лютували. Ще в серпні голова колгоспу оголосив сільській громаді:

— Відтепер за підібрані, а по суті вкрадені на колгоспному полі колоски буде найжорстокіше покарання. Аж до… — і чоловік, замість завершити речення, обвів поглядом тих, хто стояв ближче до нього.

Серед тих, хто слухав промову очільника колгоспного господарства, був і Терновий. Він зле шкірився на промовця й мугикав стиха: «Смєло ми в бой пойдьом». Але вже не так, як виспівував, збираючись на роботу в «Більшовицьку правду», а зі знущальним підтекстом.

— Співати будемо потім, як… — голова колгоспу знову не договорив розпочатого, бо не витримав прискіпливого погляду Леся й отієї його посмішки.

Голова колгоспу, підстаркуватий Гілько, був від народження горбатим та ще й прізвище мав відповідне — Кривий. Він одним із перших у тутешніх краях відрікся від Бога й власними руками скидав із церкви невеличкого дзвона. Кажуть, мав особисті рахунки до Всевишнього. Через свою фізичну ваду був нежонатим та бездітним і в усьому винуватив саме Создателя.

Гілько любив ходити по хатах — розносити новини. Вбирався у вишиту сорочку та доброго сукна піджак. Приходив до колгоспника (того чи іншого), сідав до світла та читав з обласної газети Постанову ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності».

Гілько вмів читати, бо до революції служив піддячим у Дружківській церкві. Там він посварився із попом — священнослужитель упіймав його, коли він крав мідяки зі скриньки для пожертв. Розжалуваний, піддячий вступив через ту образу до партії, і його як першого партійця на селі призначили головою колгоспу. Тоді, у перші роки роботи, Гілько подовгу засиджувався в хатах незаможників, пив із ними принесену з собою горілку, стукав кулаком по хитких столах та агітував приходити до його колективного господарства.

— Не було в тебе худоби ніколи? — питав у бідняка. І коли той казав, що не було, відповідав хвацько: — А тепер буде.

Люди вірили, що їм дадуть у колгоспі корову, нехай навіть відібрану в куркулів, та сунули до комунії по щасливе майбуття. Чекали із вогниками в очах, що те добро, яке ото забирають у багатіїв, відразу до їхніх комор і перекочує. Вже й бачили, як та відгодована та випещена худоба стоїть у їхніх покошених та облуплених хлівах, і хотіли, аби совєти позабирали в заможних ще й їхні муровані хати. І тоді вони, колгоспники, почали б розкошувати, а ці деспоти спробували б їхнього харчу в присадкуватих хатах-мазанках.

Згодом докумкали що до чого. Дійшло до них, що ота худоба, зерно, рушники й сорочки не потраплять до них напряму, а так і лишаться без справжнього хазяїна, без володаря. Чухали невдоволено лоби та потилиці. Дивились на вихудлу та немічну худобину в колгоспних холодних корівниках, на виснажені поля, на похилені колгоспні хліви та комори, але з колгоспу виходити було несила, бо Гілько погрожував судом і навіть розстрілом на місці за таку антинародну диверсію. Незаможні колгоспники так само бідували від недоїдання, як і розкуркулені колишні багатії, і не могли збагнути, як їх змогли отак окрутити й завести в таку халепу. «Тоді хоч позичити було в кого. І можна було навіть не віддавати», — згадували й вкривались гусячою шкірою чи то від безсилля, чи то від жалю до себе.

— І нащо в них забрали і нам не дали? Дохне худоба без харчу та через важезне навантаження, — обмізковували ситуацію між собою та продовжували тишком нести додому вкрадене в колгоспі «Заповіти Ілліча» збіжжя чи буряки — бо ж виживати якось треба.

Закон «про п’ять колосків» від початку хоч і здався селянам, особливо колгоспникам, надто, та не йняли віри, що ото за зернину та в расход пустять живу людину. Вони гучно обговорювали почуте, кричали, що неправда все це, що то лиш для «устрашенія» та покори таке придумали, а насправді стріляти ніхто й не буде. «Мо’, й запустять у небо який залп, шоб народ образумився та не крав», — трактували на свій лад нові закони, але берегли в серцях невисловлене: «Це ж нас усіх під кулю. А хто ж батрачити буде?»

— Не йдіть на поле, стрілятимуть, — шепотіли перелякані люди й наказували дітям не гратись на колгоспних полях.

Вечорами найменшим розповідали страшні історії про мавок та лісовиків, про злих мольфарів, які забирають малюків, якщо ті опиняться за колгоспною межею.

У перші