Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

Била мене матуся,

Що я люблю Петруся.

Ой біда, не Петрусь,

Біле личко, чорний вус.

Наталя спочатку відбивалась од тих сестриних обіймів і од того крутіння хатою, а після батькових співів і собі втяла голосом потужним низьким і ніби як не своїм:

Хоч ти, мати, мене вбий,

Таки буде Петрусь мій.

Ой біда, не Петрусь,

Біле личко, чорний вус.

Оксана й завершила початий концерт та, зазираючи у саму глибину до порожньої печі, одсунувши віко, замугикала:

Наварила, напекла,

А для кого? Для Петра.

Нема Петра, лише Гриць,

Шкода моїх варениць.

Стецюки сміялись, сміялись усі, раділи з тієї недолугої пісеньки-жарту. Хихотіла тихенько й Дмитрова мати, затуляючи долонькою беззубого рота, реготав на все горло малий Юстин, хоча й не знав цей шилохвіст достеменно, з якого такого дива здійнявся той веселий настрій. Сміється маля, ніби його хто під пахвами лоскоче.

Дівчата після танцю довго відсапувались, посідавши на ліжник. Настрибавшись, зблідли. Наталя облизувала шерхлі губи. Оксані млоїло під серцем. Але вони посміхались, аби не показати комусь і собі не нагадати зайвий раз, як охляли, скільки втратили енергії та молодечого запалу.

— До наступного тижня й зберемо вас у путь-дорогу, — підсумував Стецюк.

Дівки сіли вишивати, а хлопчики вибігли один за одним із хати й галасували десь на подвір’ї. Кричали: «Ура!» та «Бий врага!»

Батько сидів задумливо за столом, журно мугикаючи собі під носа. Ярина тихо плакала, усамітнившись у погребі, куди полізла, аби набрати в пелену картоплі. Під шаром картоплі, тих бубок, що лишились від гарного цьогорічного врожаю, просвічувалась ще одна ляда, ще нижчий льох, і жінка нашвидкуруч, втерши сльози фартухом, приклала ту ляду купкою бараболі, аби її не було видно. Одійшла на крок, перевірила, чи не лисніє. Ніби ні! Вилізла драбиною із льоху, знову наставилась очима на місце із тією другою лядою. «Темно», — мовила тихо, опустила ляду й прикрила вхід до підполу смугастим ряденцем.

Голова сільради не уточнив, коли саме чекати на ударників. Відтак півночі Дмитро із Яриною мізкували, куди заховати три мішки зерна, які лишилися не віднайденими після попередніх наїздів й зберігалися в тій потаємній комірчині, яка була викопана в льосі. «Льох у льосі — це ж треба до такого докумкати», — радів власній винахідливості Дмитро. Радів тоді, як копав ту заглибину, а тепер от думу думав, куди перенести пшеницю, бо ж тепер тим бузувірам обов’язково впаде в око неприкрита картоплею, яку вже доїдали, підлога льоху. Глянуть, а там!

Глупої ночі в Божу неділю, вимоливши у Всевишнього благословення, дочекались, поки поснуть діти. Навшпиньки вийшли в сіни, залізли вдвох до льоху. Прислухаючись до тиші, пересипали зерно у відра, які спеціально підготували напередодні. Ярина ті відра добре вимила та насухо витерла. Сипали ривками, щораз спиняючись та нашорошуючи вуха. Ану, як хто почує. Зернинки спочатку здивовано стукали по дну відра, тоді радісно шуміли, заповнюючи металеву посудину. Ніби раділи ті зернини, що їх нарешті визволяють з-під землі, із темного каземату. Ніби раділи ті зернини, що їх ось зараз понесуть ближче до жорен, ближче до печі, ближче до людських ротів. І Дмитро, і Ярина замилувались цим забутим звуком, цим неперевершеним виглядом бурштинової, налитої сонцем, пшениці. Жінка набрала повний полумисок зерна, тоді зиркнула на чоловіка й половину від того набраного скинула назад до відра. Полумисок внесла до хати, порозсипала тих кілька жмень пшениці по невеличких торбинках та поклала кожному із дітей по торбинці під голови. Та й бабці діставсь власний кисет із зерном. Стара не спала. Водила очима за тінню. А як та тінь підійшла до неї, прийняла із рук невістки той кисет, широкими стьожками шитий, бо нашвидкуруч, та й поцілувала Ярину в долоню, у самі кісточки. А та погладила бабцю по голові й віддала поцілунок, чоломкнувши стареньку ніжно в лоба.

— Спіть, мамо, не тривожтесь, — прощебетала й подалась до чоловіка, який намагався не гриміти в напівтемряві підвалу.

«Яка справна жіночка, — мізкувала засинаючи бабуся. — А я ж не хотіла, аби Дмитро її брав після смерті Горпини. А бач, як воно повернуло. Молода, а така за Дмитром справна. Дівчат, хоч і не її вони, а чи не більше любить, ніж своїх хлопців. А діти, діти, усі, як ото пелюстки у квіточці, один та біля іншого. Гарна господиня і гарні в неї діти. Гарні, аби не оце горе, що навалилось». І так стара розмірковувала далі, аж поки ті думи не загорнули її у дрімотний саван.

У сінях горіла гасова лампа, яка освітлювала лиш частину льоху. Там продовжувалась нічна, таємна робота.

Ярина розрівнювала долонею насипане гірками у відра зерно, наче гладила своїх дітей по блискучим голівкам. Накривала покришками від баняків. Дмитро прив’язував ті покришки хрест-навхрест мотузками до відер. Тоді вдвох закутували їх у грубі рядна. Клали відро на розстелену ряднину та робили вузол — один, а тоді другий. Порались обережно, ніби то були й не відра зовсім, а новонароджені малюки. Дмитро по одному виносив ті клунки кудись у бік городу. Тим часом Ярина стояла на варті, прислухалась, придивлялась, чи нема чужих очей та вух, чи не чигає хто о цій пізній порі. Ні, усі сплять. Сплять і буксирники. Про це знали точно, адже сорока на хвості принесла, що вилучили сьогодні зранку чи не півдіжі медовухи у сусідній Дружківці. То чого б після тієї медовухи їм швендяти селом. Сплять! Дмитро усе не повертався, а його дружина невтомно дякувала Богові, що в листопаді така довга ніч.

Худий, як тичка, чоловік стояв над останньою ямою як над могилою. Навіть шапку з голови здійняв та тримав її в руці. Місячне світло виблискувало на його випнутих гострих вилицях. Небо було таке високе й таке чисте — з безліччю яскравих зірок, з білим ледь надщербленим нічним світилом. Дмитро взявся закидати глибоку яму землею. По тій роботі щільно втрамбував і почовгав неквапом до хати. На ходу повторював про себе: «Від межі на схід сонця двадцять ступень… від сірого пеньочка праворуч три кроки і три ступні», — запам’ятовував місця сховків.

Діти на світанку чули, як батько щось гаряче шепоче матері. Але як не прислухались, зрозуміти сказаного не могли. Вловлювали час від часу смачне слово «пшениця» та ще смачніше — «хліб».

За кілька днів потому:

— Збирайтесь, дівчата, дядько Лесь вас супроводить. Щоб не ми, щоб не запідозрив хто та не доніс цим окаянцям, — щебетала над дівчатками Ярина.

Під хатою на причілку сидів