Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

— І це правильно, я щитаю, — підтвердив Лукич, і по його словах рядові буксирники знову затупали чобітьми по підлозі, намагаючись знайти там порожнини. — Бо наші баби такі зміюки, усі чисто, як одна, відьми, їй-бо, тоісь, чесне слово, маю на увазі.

— Ви, як я бачу, людина освічена, — подав голос Терновий. — Скільки класів у вас за плечима?

Чекіст різко повернув до нього невелику голову й став ураз схожим на отого птаха, що харчується стервом, на того довгошийого стерв’ятника. Він вилупив очі, простягнув руку до рядового, і той, вгадавши, чого хоче чекіст, впхав йому в руку свою гвинтівку з припнутим багнетом. Калюжний підкинув зброю, хвацько перехопив її та клацнув затвором. Націлившись на Леся, промовив:

— Усе це забите село разом узяте тих класів не нарахує, що я закінчив.

«І що його так розізлило?» — подумав Терновий.

— Ще є! — гукнуло відразу двоє буксирників, які оце витягли із постелі, де спали діти, ще кілька подібних до вже знайденого мішечків.

— У цій хаті немає чим дихати, — Степан Степанович гвинтівкою довбанув по шибці. У хату увірвалось свіже повітря, і Калюжний, ковтаючи його, як холодну воду з джерела, віддав зброю рядовому. Нагнувся до діри, закриваючи очі, підставив обличчя й замружив очі.

— Тут нещодавно тісто місили, — не відриваючись од вікна, постукав пальцем об стіл. — Дні два тому, не більше.

Верховода виструнчився, повів головою, аж щось рипнуло в шиї, підійшов до одвірка й повільно взявся за нього. Потягнувся, як котяра, вигинаючи спину. Чути було, як хрустять його кості.

— Не здали, значить, зерно по-доброму? — трісь-трісь хребтом, трісь-трісь пальцями, складеними в замок. — Буде, значить, по-поганому, тобто по закону нашому народному.

— Підльох — для сиру зроблений, — почав пояснювати Дмитро. — Нічого там не було такого. Зерно здали геть усе. Оце, — показав на торбинки, — оберіг, прадавній… Живемо завдяки корові, — махнув великою головою в бік Плями. — Ми проти влади не йдемо — сказали віддати, ми віддали. Розуміємо — країні потрібен хліб. Ви прийшли — ми віддали. Місяць минув, як п’ять мішків зерна в нас взяли. Ми норму свою здали, та що там — втричі більше тієї норми… чого ж знову приходити?

Калюжний впритул підстрибнув до Дмитра Івановича, який не поступався йому ні у зрості, ні у статурі. Зашипів, як та шкварка на пательні:

— Бо тут не в тім річ-ч-ч, що ви з-з-здали, а що ні, — він облизав пересохлі губи. — Тут річ у класовій боротьбі. У нас зараз що головне? — роздивився навсібіч.

Лукич замислився й закотив під лоба очі, показуючи усім своїм виглядом, що обмірковує це питання.

— Ліквідація куркульських гнізд! — голосно відрапортував один з молодих буксирників, тримаючи в руці велику бляшанку, яка ставилась дітям під ліжко на ніч.

— Молодець, синку! — підбадьорив начрайвідділу міліції, він саме злазив, крекчучи, з печі.

Хлопчина широко посміхнувся, озираючись то на бабцю, то на Ярину, то на дітей. Він чекав схвалення та підтримки ще й від них, але не дочекався.

— Активніше, хлопці! — закричав Калюжний. — Один тут лишається, інші — на город, — наказав, бризнувши слиною в саме обличчя Стецюку.

Коли молодий нишпорець рвонув до дверей, Калюжний затримав його, гаркнув:

— Знайти мусиш! — іще раз голосно й сердито, аж покривило йому обличчя, ніби судомою. — Мусиш! Чув?

Як тут не почуєш!

До того юнака, що лишився порядкувати в хаті, приєднався Лукич. Вони вдвох заходились з подвійною силою орудувати шпичаками. Різко тицяли ними в подушки, від чого хатою розліталось пір’я, у стіни, аж так, що відщерблювались та падали на підлогу цілі шматки засохлої глини. Молодому буксирнику здалось, що підлога посередині хати виглядає як щойно покладена, і Лукич, ставши на одне коліно, з ненавистю, здобрюючи свою роботу матюками, довбав ту підлогу, роблячи в ній ополонки. Працювали принесеними із хліва сапами та сокирою. Хазяї зберігали мовчанку і лиш спостерігали, як терзають їхню хату. Та час від часу дивились на Тернового, чи не дасть знати, як там дівчатка. Лесь таки вигадав хвилю й ствердно кивнув Ярині, мовляв, усе нормально. Ярина, мабуть, у такий самий спосіб повідомила чоловіка, що дочки в безпеці… У відносній безпеці, бо в цій країні ніхто не може бути в цілковитій безпеці. Навіть великі начальники.

Діти й ті затихли, впивались очима в батька, боячись, аби той не дав волі рукам та не повбивав цих незваних злодіїв. Переводили сполохані погляди на матір, перевіряли, чи не плаче. Бабуся тихо молилась на лежанці, здригаючись у такт зі стуком знарядь мирної праці, які зараз використовувались не за прямим призначенням.

Терновий, не в змозі більше дивитись на цей шабаш, вийшов з хати. Сказав суворо: «Бувайте, люди добрі», й отримав у відповідь: «Ходи здоров, чоловіче». Слідом за ним подався й начальник буксирної бригади. Спинив робкора рвучким: «Стояти» — й, витримавши хвилинну паузу, повів:

— Ви, хуторяни, усі на один кшталт. Усі — куркулі, — прошипів у спину Терновому чекіст. — І ти не кращий. — У Калюжного засудомило губи. — Це у вас, селюків, усередині сидить. Моє, моє, земля, земля, хліб, хліб, — розійшовся, аж його підкидало від люті. — А-а-а-а! — захихотів, як Мефістофель: — А-а-а-а, думали, землю відберуть у панів, а у вас уже ніхто не посміє відібрати. А-а-а-а, чортові діти, маєте, маєте. — Степан Степанович ходив по колу, заклавши руки за спину. Ходив так, як зацькований звір, і вигукував ці слова з такою ненавистю, що здавалось, от-от вистрелить чи в Тернового, чи в себе самого, — встиг витягти з кобури самозарядний маузер. — Викорінити можна лиш одним способом, — і він висадив півобойми в повітря. — Стріляючи! Кладучи вас отак штабельками, рядочками, купочками.

— Дивні ваші слова, товаришу Калюжний. — Де й взялася в Тернового така витримка. Голос звучав рівно, на противагу нервовому чекістському. — Страшні слова.

— Злякався? — запитав зверхньо. — Бійся, бійся. Я тебе наскрізь бачу. Шкура ти ще та. Прикидаєшся своїм. — Калюжний підвівся навшпиньки, взяв Тернового за вилоги пальта, аж йому вкотре тріснули пальці, та прошипів: — Що ти тут забув? Га? Кажи, бо витрушу із тебе дух. Що забув?

— Це моє село, — зухвало мовив Терновий і відразу отримав кулаком у сонячне сплетіння. Йому перехопило подих, він зігнувся та застогнав тихо, хоча боліло так, що варто було б кричати на все горло.

— Це моє село! — поставив крапку в розмові Калюжний. — Запам’ятай. Моє! Що там? — гукнув на город, йдучи до ґанку.

Отримав здалеку відповідь котрогось із червоноармійців:

— Знайдемо, товаришу командир. Буде здєлано.

Охолонувши до розмови з Терновим, чекіст