Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
— До тебе не чіплятимуться, куди йдеш та навіщо. То ти там прослідкуєш, аби дівчатка без перешкод до станції дійшли. А там вони вже самі. Там у натовпі загубляться. Аби лиш звідсіля вийти. Вони ж чигають повсюди та випасають, щоб жоден із нас, заможників, — Дмитро посміхнувся сумно, — заможників, — повторив і ще раз посміхнувся, — не вийшов звідсіля неушкодженим.
Вісімнадцятилітня Наталя та шістнадцятирічна Оксана, лиш піднялось попелясте холодне сонце, попрощались із батьками та бабусею, пригорнули до себе братів та подались до міста, шукати роботи, а отже, і харчів. «І правильно. І правильно, що йдуть. Бозна, що тим антихристам на думку спаде, — ховати дівок треба, ховати», — думала старенька мати Стецюка й втирала хустинкою зволожені очі.
Надвечір Лесь повернувся й хотів був сповістити батьків, що з їхніми дівчатами все добре, що вони сіли до поїзда. Натомість довелось йому спостерігати за невтішною картиною чергового етапу розкуркулення.
Надвечір за ворітьми Стецюкового мурованого будинку почувся кінський тупіт та скрип незмащених коліс. Чоловічі різкі та хрипкі голоси моноложили, вплітались у діалоги, а ті, своєю чергою, — у хорові обговорення. Сміх та крики, що гучніли, а значить, наближались, примусили всіх, хто був на цей час у хаті, заціпеніти й кинути погляди на корову, яка саме жувала сіно в кутку й безтурботно помахувала брудним хвостом. Стецюки прислухались до розмов на вулиці. Вихоплювали з-поміж інших слова «худоба», «корова», «теличка», й ураз Дмитро згадав слова Івана Цюпи, який надумав був корову різати, аби не віддати злодіям.
— По корову прийшли, упиряки, — процідив крізь зуби Дмитро.
Він замотав головою, як ото, бувало, його бугай Звір мотав, коли був злющий до краю. Ярина похапцем підхопила кварту, кинулась до корови, плеснула її по спині. Пляма знехотя здійнялась на ноги. Ярина, зігнувшись, почала судомно стискати в руках вим’я, плекаючи надію видоїти бодай трохи молока, допоки незвані гості не зайдуть до оселі. Молоко кілька разів дзюркнуло, лягаючи першим шаром у залізну кварту. Ярина, важко дихаючи, молилась, аби цього разу їхню хату обійшли.
— Може, це до Солодовників? — шамкала беззубим ротом бабуся.
— Та ні, до нас, — казав Дмитро, зазираючи у вікно.
Коли посудина наполовину наповнилась білою рідиною, сінні двері рипнули. Ярина відскочила від корови, а на її місце став Дмитро, ніби затуляючи собою і худобу, і домашніх. Він зустрів «червону мітлу» мовчазним гнівом. Жінка тим часом давала двом хлопцям, восьмирічному Андрію та малому Юстинцю, ковтнути молока. Вони жадібно прикладались по черзі до кварти, голосно ковтали й пряли очима над обідцем посудини.
Посіпаки увійшли гомінким натовпом. Спочатку сунули довгополі червоноармійці, опираючись на щупи, як старці на ціпки. За ними — актив: Калюжний, Кузьма Заболотний та начрайвідділу міліції. Начальники впевнено пройшли уперед крізь коридор виструнчених червоноармійців. Калюжний прикипів поглядом до Дмитра й, не ховаючи зневаги, цикнув.
Кузьма Лукич рвонув до Ярини та заволодів порожньою квартою. Перехилив її догори дном та оскаженіло кинув об підлогу. Кварта з дзенькотом підстрибнула та шугонула об чобіт Калюжного. Відбившись од нього, покотилась під тапчан, на якому сиділа бабуся. Бабусине чоло взялось хвилястими брижами. Калюжний скривився чи то від болю, чи від зайвого шуму. Стояв мовчки та набрякав злістю. Лукич, побагровівши, тицьнув Ярині під очі кулака. «Ще б язика свого висолопив, щоб тебе коза хвостом забила», — жінка замість відповіді гордо склала на грудях гостропалькі руки. Калюжний посміхнувся, дивлячись на реакцію молодиці, на її войовничість та німий опір. Здавалось, Ярина от-от кинеться на кривдника та повидирає йому очі.
— Відьма! Ну, чисто відьма! — засміявся Калюжний і осідлав лаву.
Махнув своїм архарівцям, і ті припнулись до стіни. Начрайвідділу міліції перейняв приклад чекіста й собі всівся на лаву. Лукич походжав хатою, роздивлявся Саваофа на покутті й пхинькав, мов навіжений.
— Ну, шо, богомази? — питав дурнувато чи то в самого білобородого святого, що був зображений на іконі, чи то в людей, які мовчки спостерігали за діями прийд. Дмитро стояв у дверях. Несподівано двері позіхнули й до хати вдерся засапаний Терновий. Дмитрові аж вус здригнувся, як його побачив.
— А тебе чого сюди чорти принесли? — запитав зопалу Заболотний і хотів був випхати непроханого, але Калюжний спинив його порив, склавши кулаки для бою.
— Нехай, — кинув неохоче Калюжний.
— Мо’, й так. Мо’, й нехай, — забелькотів Лукич. — Цим чистоплюям корисно. А мо’, таки запишетесь, товаришу робкор, до буксирки? Мо’, запишетесь? — упивався, здається, цим своїм «мо’». — Мо’, визріла пролетарська солідарність, робоча свідомість, га? — й заіржав на всю хату.
За компанію сміявся й чекіст, його масивне підборіддя здригалось, як механічна лопать.
Так, сміючись, Калюжний вийняв із планшетки аркуш та олівець і махнув кудись убік головою. Відразу по тому поруху голови зчинився в хаті гармидер: затупотіли п’ять пар ніг, забігали ті довгополі зі своїми щупами. І як лишень розминались у такому невеликому просторі. Терновий, водячи жовнами, спостерігав за усім, що робиться в оселі.
— А на якого ж ляда ви пришкандибали сюди, товаришу газєтчік? — пошепки цікавився Заболотний, дихаючи на Тернового перегаром. — Чи у вас, може, є справи до цієї волоокої?
Заболотний кивнув у бік Ярини, яка грізно пряла очиськами, ніби нанизували на той розпечений погляд погромників. А вони хвацько здирали вишиті запинальця із вікон, навіщось шматували рушники й сорочки.
— Мені чужих жінок не треба, — ці слова, долинувши до Калюжного, обрубали його радісний настрій. — Прийшов, бо треба писати. Про вашу звитягу…
Кузьма поводив язиком по своїй пащі, ніби вилущуючи із зубів учорашню вечерю чи й сьогоднішній сніданок. Тоді свиснув, почухав груди, якось так, як роблять це запеклі уркагани, плюнув на долоні, обтер їх об штани.
— Берись до діла, — велів йому Калюжний.
Кузьма кілька хвилин милувався своїми новими густо надьогтьованими чобітьми. А тоді долучився до тих, що нишпорками літали по хаті. Зі знанням справи вистукував стіни, підлогу, піч. Робив це рукояткою свого нагана. Прикладав вухо, вслухаючись, чи не зазвучить яка стіна порожнечею, чи не викриється сховок. Солдати дерли подушки, вивалюючи їх із вишитих пошивок. Ті пошивки також шматувались та топтались. Заболотний, час від часу перепочиваючи од трудів «праведних», закладав одну ногу на іншу, плював на чобіт та витирав його рукавом добротного кожушка. Тоді поправляв на голові шапку та починав од нічого робити роздивлятись Ярину, яка притулилась біля стіни, обіймаючи заплаканих дітей. Бабуся голосила, чіплялась до хлопців у
