Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
— Вони як поодинці, то й причепитись немає до чого — хлопці як хлопці, — повертає на своє Опанас. — А ото в зграї як зберуться, то лиш тікати встигай. І слухають же тіки того Заболотного… О, і ще Калюжного, трясця б його взяла. Як же ж без цього чорта? Чого ж вони не козиряють кому іншому? Взяти хоча б… — подумав, — голову нашого сільрадівського, бо про Гілька я й згадувати не хочу, — плюнув убік, але не слиною, а так, повітрям. — Кривий, він і по життю кривий, душею кривий. Як вже раз піднялась у нього рука до злодійства, то вже, щитай, пропало… — знову замислився. — А Паламарчук наш ніби й непоганий чоловік… Молодий, правда, але справедливий. Чого ж він їм не указ?
— Так і не указ, бо справедливий, — буркнув Мефодій.
— Так ото ж! А на якого біса здалась та його справедливість? Справедливий! — підхопив Іван, який уже впорався зі своїми слізьми й навіть непомітно втер очі рукавом. — Коли землю нам ділили, як він усе розповідав, які ми будемо заможні, як разом із нами спину гнув, а що тепер? Що тепер? — Він стукнув кулаком по столу. — А тепер і він у тому кодлі. Чи скажете ні?
На цей стук ураз почув попереджувальне «ч» від Ярини.
— Сину, — почулося з-за печі старече бабське. — Хтось стука. Не відчиняй, бо буде біда.
— Добре, мамо, спіть, — відказав спокійно Дмитро.
«Змовники» пошепки радились, як боронити родини від голодної смерті, кляли теперішні закони, філософськи розмірковували про нелегку селянську долю. Але віднайти виходу з ситуації, у яку їх загнали обставини чи ворог, а чи й сам сатана, не могли.
— Усе забрали, лишилось тільки життя.
— Заберуть і його, — як із підземелля озвався Дмитро. — Саме на душі наші, вкраїнські, й полюють.
«А він має рацію, — тьохнуло Лесеві в грудях. — Викорчувати хочуть весь рід український, як оту райську яблуньку. Щоб під корінь, щоб ні плодів, ні пеньочків не лишилось. Щоб ні пам’яті, ні слави від козацького роду на очі не трапилось. Щоб лише гвинтики в країні мешкали, лише безликі боввани, виконувачі наказів, розпоряджень та підлих законів. А я ж мало таким не став. Є Бог на небі. Дав мені очі побачити правду». Лесь сів ближче до віконця, звідкіля на стіл падав білий відблиск од тонкого місяця, й мало не навпомацки почав писати. Дядьки дивились на чоловіка, нічого не питали. Мефодій коротко пояснив:
— Най собі пише. То згодиться.
— Та хай пише, аби лиш ця писанина в погані руки не пішла, — насторожився Опанас.
Лесь заперечливо покрутив головою.
— То про так звану народну владу, — пояснив письмака, і дядьки йому повірили.
Ця влада, як вона себе називала, — народна, обдерла той народ селянський до останньої ниточки, обіцяючи дати всім порівну. Спочатку придумали продрозкладку — конфіскували під гребінку: хліб, м’ясо, картоплю, коноплі, щетину, гривку, копита, роги. Хоча спочатку йшлося лиш про фуражне зерно. Продзагони, ревкомівці, комуна. За усією цією веремією волікся, як лишайний пес на мотузку, голод. Після голоду злякались. Попустили, дозволили торгувати, зародилися артілі. Та хіба надовго? Саме настільки, аби віджило в селі, одросло, заврожаїло. Гендлярі, кооператори, комірники, торбарі та спекулянти. Із них, мабуть, і повиростали нові начальники. Ті, які увели нову моду на плани. «Давай, давай!» — кричали з району. До них приєднувались ті, що в області, а до тих ще й ті, які в самій столиці. Насідали й насідали на селянина, чавили й чавили із нього соки. Перша п’ятирічка накинула на село цупку петлю, заарканила, стриножила селянина. Грабунок, як на широкому шляху, став коротко називатись — план хлібоздачі. Хто не оддавав, скільки йому нарахували того плану, мусив платити натуральним штрафом — хатою, сараєм, худобою (якщо мав), одіжжю.
Лесь упіввуха слухав, про що дядьки гомонять.
Зима не зима — виходь із дітьми з хати та йди, куди душа бажає: хоч на захід, а хоч на схід. Країна велика — прикластись є до чого. Велика, та не всюди дійдеш.
— Отоді почала земля собі потихеньку людей забирати, — сказав Мефодій і махнув рукою, мовляв, не звертайте уваги, та попрощавшись пішов із сином додому.
Чи про одне думали батько й син, чи про різне, бозна. Але всі їхні думи зводились до триклятого тягаря, який лежав на українському селянинові.
Селяни боронились, ставали на захист вирощеного, не віддавали добро. Де збрешуть, де хитрощами обійдуть. До них приходять по штрафи — давай, кажуть, це давай, кажуть, те. Нема — відповідають селяни. Так і йдуть антихристи з порожніми руками. Але ж воно так довго не могло бути. Придумали нове — розкуркулити. Тобто знищити як клас, тобто, окрім узаконеного грабунку, можна було й вбивати за непокору, ординськи трощити трудящими руками зведене, втоптувати в багно, пускати по світу. Що й робили доблесні червоноармійці. На те їх у армію й сколотили, озброїли, перекували, забрали в тих мундирників національність, а із нею і пам’ять про славетні перемоги. Одне лишили — каральний меч революції. А де їм, недовченим, із тим мечем впоратись. Рубали наліво й направо — лиш голову встигай одвести.
До року двадцять п’ятого веселівський люд ще не був таким аж занадто обережним. Не подобається щось в управлінні селом — гуртом здіймають бунт. Мирно, без зброї, хоча могли б поставити сторчма коси та взятись за вила. Та не хотіли війни — втомились од крові. З упевненістю у власній правоті вимагали від управлінської братії відмовитись від комун. «Комуну геть!» — скандували. Декотрі висловлювали припущення, що непогано було б взагалі відділитись од совітів та створити свою народну республіку. Нехай навіть у тій республіці буде одне село — їхня Веселівка. Та й то більшої ради собі дали б, ніж отак: ні тобі хазяйства, ні до хазяйства. Говорили люди, бо ж людям роти не позашиваєш. Найактивніші поборники свободи, ватажки, ініціатори тих бунтів, за день чи й два після отого «Комуну геть!» покидали село. Селяни бачили — по них приїздила машина аж із області — спеціальна машина, її не сплутаєш ні з якою іншою. По тих наїздах, незадоволені совєтами з кожним днем усе менше говорили й усе більше думали. Розмірковували над тим, що робиться навколо них і чи варто патякати зайвий раз на такі тонкі політичні теми. Строго
