Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
Жіноча половина Солодовникової родини — мати, сорокап’ятирічна міцна статурою жіночка, чотири дівки віком від дев’ятнадцяти до чотирнадцяти років та ще дві старші. Одна, що й вдовою встигла стати у свої двадцять шість, — Настя. Настин чоловік загинув минулої осені — потонув у річці, залишивши їй трьох діточок мале-мале-менше, а окрім Насті, ще її двадцятичотирирічна сестра Ольга, у якої чоловік поїхав на заробітки кудись до столиці та усе не повертався. У тієї було двоє синочків. Весь цей бабський гурт зазвичай співав на весіллях та обжинках. На три голоси як розкладуть, то аж жити хочеться. Тепер от заходились у похоронних завиваннях, аж мороз поза шкурою ішов в односельців. Питали сутужно в неба, чому ж Господь не сподобив зарізати корову та наїстись м’яса під зав’язку, цікавились одна в одної (не очікуючи негайної відповіді), як тепер жити. У нервовому тумані виганяли зарюмсаних дітей за ворота й кричали до сусідів, аби вони прихистили сиріт. Бо ж, окрім зерна, корови та продуктів харчування, буксирники забрали ще й чоловіків: голову сімейства — Опанаса Солодовника та його єдиного сина — двадцятидворічного красеня Федора, якого ото поза очі присватували Наталці Стецюковій.
А чого забрали? Бо ті козаки та зчинили опір, і старший, дід Опанас, вдарив з розгону одного з буксирників лопатою по спині, а його син гамселив кулаками по тих набундючених пиках, і ніхто спочатку не міг цим двом козарлюгам ради дати. Не очікували, ач, такого до себе ставлення ці «робітничо-селянські» захисники, звикли, що лише вони в хату туп-туп, а хазяї та під лежанку й тихенько сопуть там, бо ж страшні валки прийшли. А ці — ніт! Причепились Солодовники до старшого по бригаді: «Давай законний документ, а не маєш документа, то винось звідсіля ноги, доки не пізно». Старший по бригаді замість документа напхав у вуха Солодовникам матюків, та таких, що селяни й не чули зроду-віку, і це все при жінках, та по матінці. Ну, тут Опанас і не витерпів — огрів одного лопатою, так, щоб за науку було. А Федя вже на допомогу підбіг, як інший на діда руку заніс. Така колотнеча в хаті зчинилась — гай-гай, летіли полумиски й глечики, геть шибки розбивались й висипались із дзенькотом на двір.
Федора вдалось збити з ніг, лиш зібравшись цілою оравою. Обліпили його, як руді мурахи цукрового півника. Відхекуючись та спльовуючи криваву слину, перезали, триножили, як здичавілого коня. Скрутили мотузками і яким не яким ганчір’ям — що під руки потрапило, перед цим добре попотівши — били кольбами в обличчя, аж із того молодого усміхненого (нічо що в бійці) обличчя чвиркала на всі боки кров. Потому, віддихавшись та відматюкавшись, відволокли хлопця на одну з бричок. Та ще й дорогою до тієї брички штурхали його коліньми.
Діда Опанаса також били, били нещадно, по-навченому. Старий кидався на поміч синові та махав лопатою, як навіжений. Лопату, ясне діло, відібрали. Той, що отримав від Солодовника шуфлею[3] по спині, мстився так, що мало не розніс дідові голову. Хоч і його скручуй. Товариші прямо віддирали навіженого від закривавленого діда.
Дівки під час бійки геть усі повибігали з хати і там голосили. Мати та старші дочки ще намагались розбороняти, але батько гукнув, аби вшивались куди далі й не лізли у чоловічі справи.
Вони всі стояли щільним парканом й голосили у сім голосів, а їм підспівували діти, то й виходило, у всі дванадцять — ото буча так буча, небо від тієї бучі хмарилось і хотілось йому плакати зливою та відхлипувати громовицею.
— Ну всьо, є двоє експортних, — казали задоволено один одному червоні свати — зовсім юні хлопці, витираючи заюшені носи. — Що, неплатильщики, догрались? — кидали зневажливо до Федора, а той, насупившись, зберігав мовчанку та важко дихав широкими грудьми.
«Аби ж ти мені трапився на місточку сам на сам, то летіли б із тебе клапті», — думав Федір про засмоктаного буксирника — Октябрина, який сам на сам, не те що із Федором би, ніколи не вийшов — із його найменшою сестрою побоявся б. А тут, ач які сміливі та хоробрі, хоч ордени вішай на груди.
Федьчина сорочка була роздерта аж до пупа. Із того розтину визирали, як дошки, ребра й глибока западина на місці, де мав би бути нагодований живіт. Молодик скреготів зубами й водив безпомічно очима, так, що, здається, міг би поїсти тих завойовників лише самим поглядом. До сина намагалась продертись мати, у якої вже й сил не було кричати, і вона лише, як яструбиця, злітала, махаючи руками в напрямку тієї кавалькади возів, і падала на землю, відштовхуючись від загорожі, яку робили з власних тіл буксирники. Падала й гребла пальцями землю. А дівки над нею співали заупокійно — вили й примовляли, вили й примовляли.
— Та які ж ми неплатильщики? — питав гнівно Опанас, добряче обдивляючись кожного, запам’ятовуючи їх у обличчя, аби потім… потім колись помститись. — Ми ж усе справно…
— Стули пельку, глитай! — гаркнув Калюжний, який саме під’їхав до цього двору, впоравшись зі Стецюковим.
Аби показати, хто тут має право, а хто — лише обов’язки, Калюжний, вийнявши ногу зі стремена, з усієї сили копнув старого по зубах — раз, а тоді вдруге. Кінь заіржав та подався вбік, пішов оминати воза. Чекіст вистрибнув із сідла, посунув на Солодовників — батька й сина. Скрививши обличчя, ніби побачив найогиднішу істоту на землі, приліпив до Василевого роздутого обличчя долоню із чорними нігтями — наче хотів вирвати йому те обличчя. Ошкірив зуби й різко штовхнув Солодовника. Дід повалився на воза і застогнав. Федір побачив, що батько упав головою на ящик з інструментами і з-під його голови витікає така густа, аж чорна, кров. Хотів був підвести неня, але як ти його підведеш, як руки зв’язані, та й ноги теж.
Пролежавши чи не чверть години без тями, Опанас підвівся сам. Поглядом блукав десь над горизонтом, зборканими руками торкав потилицю, а тоді підносив до очей закривавлені долоні.
— Нічо, нічо, — заспокоював налитого багрянцем сина. — Ще й не таке з дідом бувало. Щось то воно буде.
Вони вдвох, батько та син, дивились на жінок та дітей, яких лишають отак із бідою, і в їхніх очах не світилось жодного промінчика надії на краще, жодних сподівань. От, може, лиш жага помсти та дика
