Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

За годину хлопчина сидів за столом, підпираючи руками важку голову. Його товариші лежали п’яні хто де. Октябрин доводив напрочуд тверезому Лукичу, що він більше не буде. Каявся на плечі в начальника, ледь водячи язиком від сорокаградусного напою:

— Ну, це ж і правильно, шо вони боронили своє майно… А хіба ні? — заглядав в очі Заболотному. — От, прийшли б до вас, то ви що б зробили?

Лукич стис кулак та помахав ним у повітрі.

— О! Бачте! І вони те саме. Дядько Афанасій мені завжди давали п’ять копійок, а тітка — півників та пиріжків. Кому від них було погано?

— Власті! — коротко відрапортував Сірожуня. Він щойно оговтався, але лиш для того, аби перехилити стаканюру й знов забутись сном.

— Я більше не буду, — плакав Октябрин. — Я Федю, вже оперезаного, ногою та в обличчя втулив… А нащо? От, закипіло щось у мені, — Октябрин штурхав себе у груди й посоловіло дивився на співбесідника, намагаючись сфокусуватись.

— Так саме через це і борьба. Накипіло трудовому народу, чи то пак закипіло. Давай, хлопче, спати лягай. Завтра в Дружківку пиляти. Там тожи тих елементів до… — Лукич рубанув долонею над головою. — Давай, давай.

Лукич повів юнака до єдиного в цій хаті вузького ліжка й хотів був штовхнути його, але Октябрин якось викрутився та вибіг надвір, хилитаючись, мов билина на полі.

— От, бісова сновида! — наостанок вимовив Заболотний. — Нічо, прибіжиш, як їстоньки захочеш. — Лукич, не роздягаючись, сам влігся на спочинок на те єдине в хаті ліжко. Під його вагою скрипнули дошки й відразу замовкли, мов підстрелені.

***

Зима обіцяла бути суворою, бо вже в середині листопада землю спробувало притрусити, а за два тижні взагалі всіяло пухкою білою ковдрою. Дві доби в повітрі кружляли пір’ясті сніжинки й лягали шарами на городи, поля, подвір’я, дахи низеньких хат, дороги. Діти раділи снігові, бо більше не було причин, аби радіти, поривались бігти надвір. Старші тримали їх удома, не дозволяючи витрачати дарма енергію.

— Треба пережити зиму, — казали діди й бабці, лежачи на печах, лежаках, тапчанах та ліжках.

Вони складали руки на грудях та вимолювали в Бога швидкої смерті, аби не об’їдати інших, аби менше ротів на ті крихти, що лишились.

У листопаді буксирники обдерли лиш куркулів, підкуркульників та «індусів». Середняків та співчуваючих допоки не чіпали, хоча на них вже писались директиви та накази, йшло планування повним ходом.

— І до них руки дійдуть, — погрожував Заболотний, засиджуючись допізна в комітеті незаможників.

Він примушував Октябрина вигравати на балалайці, залишеній йому в спадок Грішкою Безбахом. Оскільки Октябрин ніц не вмів грати, Кузьма Лукич, сварячи малого на чім світ стоїть, брався за інструмент сам. Верещав на все горло «Марсельєзу» й заохочував комсомольців до співів. Окрім гімну французькій революції, комнезамівці співали «Інтернаціонал» та згодом, хоч-не-хоч, а мусили переходити на козацькі пісні. Бо ж совіцький репертуар був ще занадто вузьким, не встигли ще напридумувати тих пісень за такий короткий строк владарювання.

Під той пісенний супровід, що носився над селом, як собачі завивання на місяць, одноосібники ховались по хатах. Намагались зайвий раз не траплятись на очі комнезамівцям, чекістам, колгоспникам та одне одному.

— Треба пережити зиму, — наказували матері, вмиваючи холодною водою своїх дітей, які просили їсти й показували пальчиками на поморщену картоплю чи на скибку сухого хліба. — Це на вечерю, — строго наказувала мати, й жаль її розбирав — лупала того хлібця чи й ту картоплину й давала дитині. Сутужно мислила, що ж покладе на стіл ввечері, чим частуватиме і оцю дитину, яку умиває, і оту, що сидить на запічку, й оту, що бавиться надворі… і чоловіка, і матір… та й себе чим?

Навіть найменше дитя розуміло, що не можна хапати і їсти той окрайок чи ту барабольку без запиту, бо ж треба розтягти їдло аж на цілу зиму. Розуміли, але вже не володіли собою не лише діти, а й дорослі. Пхали до голодних ротів усе, що лежало на видному місті.

— Василеві дівки втекли до Костя, в місто, — зайшовши до хати та важко дихаючи, промовив Дмитро.

Ярина допомогла чоловікові роздягтись, хоча в неї тремтіли руки від нестачі сили. Дмитро взяв жінку за вузькі долоні й зазирнув їй у очі.

— Ти зранку їла? — запитав, а сонце вже давно сіло, була сьома година пополудні.

— Їла, — не думаючи, випалила Ярина та для годиться посміхнулася, а в очах — туга.

— Не їла вона, — повільно рапортує Дмитрова мати та голосно ковтає слину. — Бачила, як Юстину й Андрушці віддала свій хліб.

— А чого ж вони втекли? — перевела Ярина розмову на інше — на Василевих дочок.

— Чого ж? Голод погнав, — пояснив чоловік.

Маладики харчувались виключно горохом та картоплею і вже на собі почали відчувати ті ознаки голодного мору — щось рябило в очах, усе хотілось спати, кінцівки не слухались наказів. Найстарші та найменші саме так і чинили — більшу частину дня і всю ніч вони спали. А їсти хотілось — жах Господній. Про що б не думав — усе ті думки до їдла прямують, усе живіт клекотить, кличе, нагадує: «Агов, ви що там, нагорі, забули про свої обов’язки чи якого матері лиха, га?»

Ой, та й то чи ж можна назвати горохом отой ріденький кандьор, що його Дарина варила у величезному, аби на всіх вистачило, казані. Казан то великий, а кандьор, чортова личина, уварювався. Глип, у того казана, а там страви лиш на дні. Аби більше було, водою розбавляла. Тут уже так: або густіше, але менше, або навпаки. Так і харчувались — день густіше, день — прозоре. Як густіше зварить, то розплескувала по тарілках, аби більше видавалось. А в тому кандьорі, у тій жовтуватій мішанині, киснуть, як голі діти у ночвах, шматочки картоплі. Сам вигляд тієї їжі вже верне з нутра.

— А ви соліть краще та й їжте, — наказував Василь норовливим піонеркам Валентині та Галині. — Тут перебирати не доводиться: що є, те й їжте, дасть Бог, переживемо цю потолоч.

У магазин привозили ячні крупи — Дарина напередодні ходила пішки до райцентру та продала намисто, яке їй на весілля подарували батьки. Продала за безцінь, думала відразу купити яких продуктів. Та вже порожні були ті крамнички на базарі. А тут саме до кооперації в село оцю ячку