Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

— Щось не чути було крику, — зазначила Ярина, пам’ятаючи, який Василь громовержець, як розсердиться.

— Охляв, гримнуть, як вміє, не міг.

— Дмитр-е-е-е, кажи-но щось Ярисі. Вона не їсть зовсім, — заскиглила старенька Дмитрова мати з печі.

Стецюк обняв дружину, поцілував у лоба:

— Біжи, голубко, там у сінях м’ясо, — випалив та важко сів на лаву.

Вмить до батька підбігли хлопчики, і навіть бабуся виставила голову з-за печі. В очах у кожного читалось німе запитання, про яке м’ясо він торочить. Він пішов ще завидна до лісу, казав, по дрова. Дрова притягнув по снігу, впрягшись у саморобні сани. А тут ще й м’ясо вполював. З сіней почувся щасливий крик Ярини:

— Заєць! Діти, заєць.

Андрій, а за ним і Юстин, вибігли в холодні сіни, як були босі та голоногі. Їхньому щастю не було меж — стрибали, здіймаючи рученята над головами, та плескали в долоні. Юстин на хвильку засумував, бо ж думав, що заєць живий, як ото в них був кіт, із яким малий бавився. Кіт кудись зник, подівся, чи то втік у лісові хащі, чуючи біду, чи то зловили його голодні люди та й з’їли, посмаживши чи зваривши в казані.

Ярина швидко оббілувала здобич, розділила на кілька частин, пояснюючи, що не можна його всього відразу готувати:

— Бо й з’їмо за раз. А так, — порахувала купки, на які склала частини зайця, — на чотири рази буде. Запорпаємо у сніг — замерзне, полежить довше.

У першій купці — передні лапки та грудка, у другій — одна задня лапа та півспини, така сама третя, а в останній — серце, печінка та нирки.

— Що будемо сьогодні їсти? — запитала в дітей, дивлячись на розкладене на долівці м’ясо.

— Зайчика! — весело промовив Юстин.

Ярина з усмішкою розвернулись до хлопчика й застигла — малий вп’явся зубами у відтяту голову зайця й смоктав із неї кров.

Ярина готувала м’ясо, і ссало їй під серцем. Стиха плакала, так, аби ніхто не здогадався, що вона мокву розводить. Робила вигляд, що їй в очі зайшов дим, втирала рушничком та сумно посміхалась, коли за цією справою її заставав хтось із хатніх. Коли вечеря була готова і всі повсідались за стіл, у двері грюкнули. Один раз легенько, а тоді задріботіли, ніби забили в бубни.

— Швидко їжте, діти, швидко, — наказувала Ярина і собі обсмоктувала кісточку, від якої відділила м’ясо. Поклала хлопчикам до ротів по шматочку. — Оближіть пальці і гайда по ліжках, — дала їм по тонкій кістці від передніх лап та доправила на сон. Пояснювала: — Смокчіть, воно легше заснути зможете. Лише не ковтніть кісточку, бо животик болітиме.

Дмитро пішов відчиняти двері й за мить повернувся сам.

— Пішли? — запитала Ярина.

Чоловік простяг жінці шматок чорного хліба та трохи підгнилу цибулину. Коротко пояснив:

— Терновий передав.

Ярина, закривши очі руками, дала волю сльозам. Плакала, бо все ще жевріла в ній віра в хороших людей, незаплямованих страшним часом. А ця віра автоматично тягла за собою іншу, що вони таки переживуть зиму і радісно стрінуть весну.

— А весною і листя можна їсти. Воно смачне, — шепотіла чоловікові, коли вони, міцно притиснувшись одне до одного, мріяли про нові врожаї та безтурботні дні.

— Калачики! — почулось з-під стіни від говіркого Андрійка.

— Я зараз комусь дам калачики, — суворо озвався батько, — Ану, спати!

Ярина відчула, як він здригається усім тілом — сміється, значить. Їй і самій стало весело — адже завтра зранку знає, що дати дітям. Подумки розподіляла: «Хліб і цибуля. Бабусі менше, дітям більше, Дмитрові обов’язково дати та ще й подивитись, чи з’їв, а я і так якось. Маленькій людині не багато й треба, — думала, засинаючи. — Дивно, я не відчуваю голоду, зовсім не хочеться їсти. А як захочеться — треба побільше води пити. І сіллю заїдати, то воно якось ніби й наситився. Так ще жити можна, коли вода є. От, якби вони ще й воду забрали, отоді…»

Стецюки усе відкладали той момент, коли доведеться тягнути зерно зі сховку. Усе не знали, як підступитись до нього, та так, щоб ніхто із сусідів не побачив цього. І щодня, коли вже мали б залишитись без їжі, звідкілясь вона бралась. Ось несподівано Терновий приніс хліба, а Дмитро встрелив із саморобної рогатки зайця. Це Стецюк сказав рідним, що здобич втрапила до його рук завдяки влучному пострілу із рогатки, а насправді було все інакше.

***

Того зимного дня Дмитро повільно просувався по лісу в пошуках деревини, яка згодилася б для розпалювання печі, роззирався під ноги, ану, яка рослинність, що її можна споживати, — кущ шипшини із примерзлими бубками чи ліщина. «Та хіба ж ті горіхи до цього часу дотерпіли? — розмірковував, а тоді сам із собою сперечався: — Може, попадали та під снігом сидять, зачаїлись. А я от би зараз їх, хап, от тобі й харч». Окрім цього, думу важку думав, про те, що як не крути й не перекручуй, а до тієї клятої комуни таки доведеться йти. Бо ж чим годувати родину? А там хоч якої баланди дадуть та й хліб… уже який він той хліб не який, але ж хліб.

Згадав чогось, як Параска Бідова на початку осені не пішла на колгоспне поле, хоча була записана в лави колгоспників. Вона якось там порізала ногу й не могла хати перейти. Тож чоловік їй наказав лежати вдома, дбайливо перемотав скалічену ступню чистою онучею та побіг до колгоспу. Перед тим як приступити до роботи, зайшов у правління, аби поставити до відома начальство, що дружині зле.

«Ну, однімайте один трудодень, шо ж ми, не розуміємо», — казав, стоячи перед головою колгоспу, як перед апостолом Петром. А той «апостол» кинув коротко «ага» та велів, не гаючи часу, роботу робити, а не язиком теліпати. Історія, яка потому зчинилась із Параскою, дуже швидко рознеслась селом, і люди ще більше впевнились, що комуна — це зло.

— От, же ж іроди, — промовив уголос Дмитро, — усе їм не сидиться, усе шукають, що де погано лежить.

То от що ці іроди-активісти на чолі із Гільком видумали. Після того як голова колгоспу сказав Йосипові — Парасчиному мужу — своє вагоме «ага», й чоловік шкварконув працювати, Кривий покликав до себе душ із п’ять найзатятіших комунарів та подались вони до Парасчиного дому. Прийшли, увійшли до хати, роздивились. Жінка лежить собі на ліжку, посміхається гостям, біля себе дитя тримає. Хто з тих колгоспників совість ще