Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
А у святкові днини кожен, хто приходив поколядувати до Солодовників, отримував того півника в подарунок, а до півника ще й грошей три копійки, а чи й п’ять. Колядували вже давно про Лєніна і радгоспи, переіначивши слова традиційних колядок. Викреслили звідтіля згадки про Ангела, Бога, Христа. Співали навіть комсомольці та партійці зі стажем. Співали хором, дружним рядом, аж луною розходилось:
Добрий вечір тобі,
вільний пролетарю!
Нова радість стала,
яка не бувала:
довгождана зірка волі
в Жовтні засіяла.
Де цар був зажився,
з панством вкорінився,
там з голотою простою
Ленін появився!
Ну, появився, то появився, най там із ним чорт, із тим Леніним. Старші люди про себе все одно співали по-старому, бо ж то Христос народився, а не, прости Господи, якийсь кацап, нехай навіть дуже розумний, аж такий, котрий знає, як землю та догори дриґом розвернуть.
Солодовники давали в тимчасове користування коня незаможним, коли треба було в кращі часи чи то на базар кому з’їздити, чи труну на цвинтар відвезти, а чи й город зорати.
Коли забрали Опанаса та Федора і повантажили їх та добро їхнє, та провезли їх демонстративно селом, усі мешканці Веселівки принишкли, обговорюючи побачене. Навіть комнезамівці, ті, що самі, з власної волі, а не з примусу, записались до комітету й хоч-не-хоч мали брати участь у розкуркуленні після важкого робочого дня, ховаючись від свого ватажка Лукича, курячи самокрутки та визираючи з-за рогу порожньої хати, упівголоса обурювались.
— А куди ж це реманент увесь вилучений повезли? — питали один в одного.
— Ех, добрячий реманент у тих Солодовників. Сам колись в оренду брав, — це Кирило Перекотиполе бідкався й, мружачи очі, пас той реманент. А інструмент віддалявся од нього бозна-куди під пильною вартою озброєних депеушників.
Перекотиполе — то прізвисько, а не прізвище. Кирило де лишень не бував. Обійшов чи не всю Україну. Каже, шукав кращого життя. Коли питали, чи знайшов, мовчав і заперечно мотав головою.
— У місто, куди ж іще, — відповів Кирилові середнього віку чоловік у латаному одязі.
З цими двома старшими курили й молоді активісти-комсомольці: Сірожуня, який був на побігеньках в Охріма Буженка, колишній безпритульник Бойко, Олекса та Октябрин, який щойно допомагав в’язати Федю і навіть отримав від нього по носі.
Октябринові таке чудернацьке ім’я дали батьки — сільські інтелігенти й комуністи зі стажем — лікар та вчителька, які на початку двадцятих, залишивши восьмирічного сина із тіткою, поїхали будувати комунізм в Узбекистан. Та там і згинули — ні вісточки од них, ні з’яви.
— Диви, диви, сільраду об’їздять боком! — голосно прогугнявив Перекотиполе, не зводячи очей із буксиру.
— І до колгоспу не звернули, — здивувався Октябрин.
Хлопці рушили за червоною валкою слідом, аби подивитись, перевірити, чи ж вилучене осяде в селі, чи заберуть його собі оті, чужі.
Не доходячи до сільради, при дорозі побачили рядком мішки зі збіжжям. Тільки й всього. І ніякого тобі реманенту. Арештантів та потужні знаряддя праці, які дуже згодились би в колгоспі, повезли далі.
— Так треба ж було до колгоспу його пхать, — розмірковував Сірожуня. — Там би знайшли навесні. Дякувати Богові, зерна набрали на посівну, бо ж порожньо було, як не знати де.
Сірожуня думав про посівну, тягнучи один із мішків до сільської клуні, яка знаходилась на подвір’ї сільради.
— Та срати вони хотіли на тебе й твій колгосп, — вигукнув спересердя Перекотиполе, і на нього зашикали інші. — Тут, ач, шо робиться? — сказав уже тихіше й собі потяг за вуха мішка. — Тут, гляди, аби нас не повезли, куди їм треба.
— Та тіпун вам, дядьку, на язика, — злякано випалив Октябрин.
— Сподіваюсь, ви, шмаркачі, не підете стукати Лукичу, про що ми тут теревенили? — Перекотиполе хижо подивився на комсомольців і почухав свою порослу волоссям шию. — Бо… — далі він не продовжив, бо з-за рогу комори вийшов Лукич.
— Прохлаждаємось, братки? Ну, наробились ми сьогодні, нічо не скажеш. Тепер можна й відпочити. — Лукич вийняв з-під поли кожушка чималу пляшку з мутною рідиною.
Комнезамівці звеселились, нашвидкуруч перетягли все збіжжя до комори, Лукич замкнув її амбарним замком.
— Перекотиполе, ти на охрані! — скомандував.
Кирило незадоволено став спиною до сараю й застиг у позі охоронника — розставив ноги й натягнув на очі кашкета.
Інші посунули до Лукичевої хати. Октябрин ішов неквапом, хотів, аби про нього забули й він міг непоміченим гайнути кудись та усамітнитись. Коли гомінкий гурт завернув у провулок, Октябрин спинився. Стояв і мовчки дивився на захід сонця, видмухував хмарками із рота смердючий дим. І так йому стало зле, що він по-дитячому заплакав. Беззвучно, боячись бодай невеличким схлипуванням виказати свої сльози. З-під носа в нього висолопились дві прозорі цівки шмарклів, які змочували на додачу до сліз його інфантильне обличчя.
— Я більше не буду, — шепотіли його губи, а очі звертались до неба.
Плакав, бо пекло йому руки, на яких залишилась Феді Солодовника кров. І пекло ж так, аж до серця пропікало. Він же Федю лиш трошки вдарив, та й то, бо старший по буксиру дивився на всі очі — наказував допомогти товаріщам. А так він Федю поважає і навіть любить, бо ж Федя ніколи його, Октябрина, у біді не лишав, завжди боронив від лихих людей. «Він мене боронив, а я його…» — Октябрин не закінчив думку й здригнувся усім тілом, почувши гучне:
— Октябрине, дідько твоїй матері. Ану, сюда! — велів Лукич, висунувши голову з дверей сільради.
Октябрин вишмаркався в долоню, витер її, вологу, об полу задовгої як для нього шинелі, тернув по очах та квапливо пішов у бік хати, звідкіля вже лунали голосні співи — комнезамівці відзначали закінчення трудового дня.
— Я більше не буду! — скрикнув Октябрин, увійшовши до хати. Але його ніхто не почув.
— Я більше не буду! — заволав він що є сили й виліз на лаву.
— Хлопче, не бузи, — попросив Лукич і налив Октябрину гранений стакан горілки. — На, закропись, охолонь.
Октябрин стукнув ногою по стакану. Той відлетів. На побіленій стіні з’явились дрібні краплі. Ніби батюшка окропив хату святою водою, як ото буває на Водохреща.
Октябрина стягнули
