Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

— Буде, батько. Вже й видно, шо воно буде, — відказав басом син. — Пекло буде.

На цих словах підводи смикнулись, чоловіки в такт із розміреним ходом возів заколихались, а жінки, що вибігли за ними, рвучи на собі одяг, спинились біля ставка, мов зажурені мавки. Спинились, бо із націлених на них гвинтівок пальнуло кілька разів. Кулі просвистіли десь над головами. Жінки заголосили ще сильніше.

— Опанаса забрали… — принесла знадвору звістку Ярина й захитала головою. Наповненими слізьми очима роззиралась по хаті. Спинилась на Дмитрові й додала: — І Федю повезли. Що ж то тепер ми Наталці скажемо?

***

До вечора Маладики змирились із думкою, що доведеться жити без корови та без харчів. Думаючи про Солодовників, тихо звертались до Бога з подяками, що відвернув від них таку страшну пошесть.

— Корова — то ж не людина, — казав Василь Маладика, й поглинали його важкі думи про подальшу долю Опанаса і Феді.

Згадалось, як вони разом зі старим Солодовником починали господарювати на тих двох десятинах, які власним потом-кров’ю викупили, сплатили все до копійочки. Як ті дві десятини розрослись згодом до дванадцяти. Не самі ж розрослись, а политі потом солоним, важкою працею вироблені. А тут і нова влада намалювалась з обіцянками дати землю всім і, що головне, усім порівну. А де ж вони візьмуть, щоб усім, та ще й порівну? Про те тоді не думалось. Як раділи й плекали сподівання на заможне життя на власній землі. Як толоками будували-зводили нові хати, допомагаючи один одному, як святкували на весіллях своїх дітей. Хоча воно й не так уже й солодко було — земля виймала останні жили, але ж хазяйнували. І накочували спогади одні на одні, одні на одні. Веремією сунули й не давали продихнути. Ось, наче вчора ходили в куми один до одного, гнули спини, обливались потом, калічили руки, недоїдали й недопивали, в надії, що ось-ось, скоро-скоро всього наїдяться та нап’ються вповні. Лиш, мовляв, треба стати на ноги, вкластись у землю, аби вона, та земля, віддала тобі сторицею.

— От, тобі маєш, вклались, — не контролюючи себе, уголос промовив Василь.

На нього подивились усі хатні, але нічого не запитали. На коліна дідові заліз малий Миколка, взяв товстий дідів палець та, вклавши його собі до рожевого ротика, почав смоктати. Та так активно, що Василь Петрович ледь стримав сльози.

— Добре, хоч город не штрикали, — голосно мовила невістка Дарина.

— Цить, Дарко! — спинив її син Василя Максим. Він кинув значущий погляд на двох своїх сестер, які, нашорошивши вуха, слухали, про що йдеться в оселі. — Дівки до Костя ходять, занесуть вісточку.

— Нічо ми не занесемо, — сказала ображено одна з дівчаток.

— І звідкіля ото йому в голову влізла та жидівська комунарія? — тихо й жалісно промовила Голька і враз закашлялась. Дочка понесла матері трав’яний узвар, який підхопила зі столу.

— Та ж підігріти треба, — зазначила братова й відібрала склянку в дівчини.

— І чим тепер жити, що його до рота класти? — бідкалась Голька.

— Ми із дідом уже не так багато їмо… — підтримала розмову старезна бабця, а її такий самий старезний чоловік звідкілясь одізвався:

— Шо, Храсино? Шо ти кажеш?

Старий уже кілька років як оглух, але все намагався бути в курсі справ. Хата Маладик була поділена на кути. Один — для діда з бабою, ще один — для Василя із Голькою, третій — дівкам, а в четвертому — покуття. Максим зі своєю родиною мешкав у іншому будиночку, невеликому, але справному, на цьому ж подвір’ї. Звели ту хатку, як народився в сина первісток. Ще тоді мали як. І от за три роки стільки тої води натекло, що й не знати, як жити, і усе та вода каламутна та застояна, усе не джерельна.

— Максимцю, — покликала бабуня Храсина із печі, де вона разом із дідом своїм і лежала, боки гріла, — подай-но діду води, — тим часом впхала руку до кишені широкої спідниці і там чимсь зашаруділа. — Валюсю, Галочко, ходіть-но сюди, бабця тримає для вас гостинчик.

Чотирнадцятилітні дівчатка, підібравши спіднички, щоб легше було бігти, майнули до бабці, заскочили на лежанку й повитягали шиї. Бабця виймала із вузлика, зробленого з картатої носової хустинки, шматочки цукру. Тих шматочків було три, і бабця міркувала, як їх розділити, адже треба було дати ще й правнукам, яким було півтора та три роки.

— Ось тако, вам один на двох. Розкусіть, зубки гострі маєте. Бачте, даю більшечкий кусень, а цим двом безштанникам, — тріпнула покрученими пальцями, — оцей меншенький. Най їм мама роздовбе. — Дівчатка взяли і цей, аби дати Дарині. — А цей, — бабуся покрутила останній шматок цукру і знову заховала його у вузлик, — на чорний день, — мовила й важко зітхнула.

«Чи ж будуть чорніші», — подумала Дарина, розгризаючи цукор та даючи своїм хлопчикам по крупинці.

Цукор той на Великдень дав бабці Федя Солодовник. Такий гостинець. Тепер от цукор ще є, а де вже той Федя — одному Богові відомо.

— Ех-ех, Солодкі, — зітхнула бабця Храсина. — Де ж ви теперечки?

***

Солодовників кликали у Веселівці Солодкими, бо ж у них за кращого життя завжди було щось смачненьке — як не кольорові півники на патичках, то якісь солодкі млинці, а чи попечені з борошна кручені бирки[4], а чи запечений сир із кмином. Ой, було-було, коли то було!

Окрім чоловіків, забрали з двору того страшного листопадового дня ще й коней, двоє кіз і весь чисто реманент вигребли. Опанас вважався найбагатшим у селі, майже паном. Мало, що в нього самі дівки, — тоді ше був живий один зять і не віявся нікуди інший, та Федір, та й дівки моторні, роботящі. У роботі не поступались чоловікам — і жіночу роботу порали, й чоловічої не цурались. А що вже вправно коси мантачили — то старий Солодовник лиш їм довіряв цю роботу. Солодовник мав власну молотарку. Хазяїн! Давав сусідам в оренду плуг та сівалку, пускав зерно обмолотити. Ніколи не лупив утридорога — усе по-божому, за домовленістю: хто міг дати більше — давав більше, у кого не було — то й за спасибі домовлялись. Солодовничихи були до комерції схильні. Ото понароблюють-понапікають того кминового сиру, натоплять з цукру півників, накрутять з пшеничного, здобреного яйцями тіста бирок, напечуть по три кошики та йдуть на базар їх продавати. До Пикова ходили базарювати, а коли й до Калинівки, а кілька разів і до міста їздили підводою — на спеціальний