Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

Микола схилився над умивальником, набрав у пригорщу води й хлюпнув в обличчя. Напився з крана. Перевів подих.

— Уже попустило. Думав, шлунка виверне.

— Дай і я фізію сполосну, — підступив до умивальника Олег.

— Шкода, нема в що води набрати. Хтозна, скільки нам тут іще на сонці смажитися.

— У мене в рюкзаку пляшка є.

― Дивні вони якісь… ці медики, — поділився Микола враженнями. — Особливо лейтенант.

— Летьоха — пофігіст. Певно, травку курить, — відповів Олег. — Ну що, ходімо?

У коридорі вони наштовхнулися на молодшого сержанта. Він, скоцюрбившись і розставивши ноги (тримав голову між колін), сидів під стіною, весь заюшений кров’ю. Під ним зібралася уже добряча калюжа. Від його вигляду Миколу знову занудило.

— Неслабо Юрко йому зазвіздячив, — кинув Олег. Микола промовчав, лише прискорив крок. Вигляд крові пробудив у ньому страх. Зараз медик підніме тривогу, звідусюди набіжить місцева солдатня й зачне валяти їх ногами по долівці, перетворюючи тіла на криваве місиво. Миколі не вдалося побороти свій ляк, ледве стримався, щоб не пуститися навтьоки, проте зумів приховати страх від Олега. І то тільки тому, що той зостався за спиною і не бачив його лиця. Штовхнувши двері, полегшено переступив поріг. Сонячний промінь різонув по очах. Микола замружився й прикрив лице долонею. Олег іззаду налетів на нього, з розгону буцнувши в потилицю.

―Ти то кочегариш на всіх парах, то гальма врубаєш, як із переляку, — зауважив, вилаявшись.

―У голові запаморочилося, — тоном вибачення відповів Микола.

— Слухай, може, ти вагітний? — розсміявся Олег.

Подалися до своїх. У Миколи з’явилося відчуття, ніби він був відсутнім дуже довго, тому трохи здивувався, не зауваживши помітних перемін. Архаровці, як обізвав їх капітан Нефьодов, зоставалися в тих самих понурих позах: сидячи, напівлежачи, а то й зовсім лежачи, приморені й приморочені сонцем, куняли або мляво перемовлялися. Ця збірна команда з червоними, чорними й голубими погонами справді мала вигляд обмундированих халамидників, а не бравих вояків.

Микола дістав із рюкзака люстерко, взявся видивлятися.

— Ти думаєш, у мене справді жовтуха?

— Та ні, — заспокоїв його Олег, — це я намагався того довбаного Скліфасовського розжалобити.

Микола примостився поряд із товаришем, опершись спиною об гарячу бетонну стіну.

— У тебе яка гражданська спеціальність? — поцікавився.

— Два курси на історичному…

— Я думав, з інституту до армії не беруть.

— Я теж думав, — буркнув Олег і тричі підряд кліпнув своїми білими (може, на сонці вицвіли?) свинячими віями.

— А чого ж батько не заступився?

— Саме батько мене і здав… на перевиховання, — Олег вилаявся. — Я женитися хотів, а він рогом уперся.

— Женитися?! — здивувався Микола.

— Угу… А татуньо Свєтку на аборт, а мене — до армії…

— То вона що?.. Твоя дівчина була вагітна… Від тебе?

— Не знаю, може, їй вітром надуло, — Олег зробив кислу міну, та одразу ж розсміявся. — Уявляєш, десь би о цій порі я вже був би татом.

Микола недовірливо похитав головою. У нього з дівчатами не надто складалося.

— А військова твоя спеціальність — механік-водій?

—Із мене такий механік, як із тебе командир. — Олег чвиркнув крізь зуби. — Дурнішої системи, мабуть, ніде в світі немає. Та я вже наполовину замполіт, а з мене механіка роблять! А я навіть трактора тільки здалеку бачив!.. Юрко — тракторист, то його — в оператори-навідники… А тебе, тютю, — в сержанти…

Микола образився.

Учебку він закінчив на відмінно. Усім «кинули» по дві лички на погони, а йому — три. З їхньої роти тільки двоє вдостоїлися такої честі. Це вам не хрен собачий! Миколу прямо розпирало від гордощів. Під час розподілу теж пощастило: зарахували до тих, хто зоставався в Союзі. Подальшу службу Миколі випало тягнути в Свердловськійобласті. На час дороги четверо молодших сержантів стали його підлеглими — Миколу призначили старшим групи. Він уже вирішив, що нарешті почалася світла смуга в його солдатському житті.

Із Юрком Микола зустрівся в потязі. Той сунув вагоном, широко розставляючи ноги, наче моряк, що утримує зчеплення підошов із хисткою корабельною палубою. Під стелею ледве жевріли лампи нічного освітлення. Вагоном шарпнуло і Юрко повалився иа Миколу, який стояв зі своїми трьома личками на погонах у проході між полицями.

— Вибачай, браток. — Від нього тхнуло, як від діжі з брагою. — Чого тут стовбичиш? Пішли покуримо.

— Я не курю. Щось не спиться…

Юрко, мабуть, уловив український акцент.

— Звідкіля родом? — І одразу поліз обійматися. — Та ми із однієї області! Тебе як звати?

— Сержант Корнелюк, — назвався Микола.

У відповідь почув сміх.

— А мама тебе як кликала?

— Мурчиком, — відповів трохи знітившись. — Часом золотеньким Кульчиком.

— У тебе добра мама. Пишеш їй часто?

— Як тільки маю вільну хвилину.

— Молодець, Мурчику. А якесь робоче, не для інтиму,ім’я в тебе є? Піп тебе як нарік?

Микола не міг уторопати, чого цей нахрапистий земляк від нього добивається.

― По паспорту — Микола.

― Годиться. Це треба відзначити. — В Юркових руках невідь звідки з’явилася пляшка. — Ковтни…

Микола перелякано схарапудився, ніби земляк підбивав його зрадити Вітчизну, схиляючи до дезертирства.

― Ні-ні, я не п’ю.

Але Юрко не чув. Тягнув Миколу за собою.

— Пішли. Зараз провідниця нам чайку організує. Там така краля… Прихопи щось із сухпаю.

Микола впирався. Він і раніше розмовляв упівголоса, а зараз перейшов на здавлений шепіт:

— Я не можу. Мене тут бабаї поставили. Сказали, щоб на тумбочці стояв… — І тут Миколу як прорвало. — Всю дорогу тут стою. Вони відібрали в мене рюкзак із речами… І сухпай, і все-все… Знущалися, били на очах у людей, але ніхто