Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
Зазвичай наш взвод спільно із гранатометним займав місце в голові колони, одразу ж за танком із протимінними тралами, якщо такий пускали попереду. Ми прикривали саперів, коли ті очищали дорогу від душманських сюрпризів. Того разу наша машина їхала посеред колони, йшли ми не в бойовому положенні, коли всі заховані під бронею, навіть не в похідному, коли з люків стирчать голови, а на розслабоні, обліпивши броню, як колорадські жуки картоплину. У наших двох взводах із шести БМП зосталися лише три, тому доводилося тіснитися. За штурвалом сидів Наїм, а механік-водій Паша (молдаванин) розмістився на башті поряд зі мною; він вів машину майже всю ніч і тепер куняв на сонці. Можливо, Наїм з’їхав із наїждженої колії на узбіччя, або ж міна була виставлена так, щоб підірватися лише після того, як по ній пройде енна кількість машин. Вибухнула міна під правим десантом, від башти я був до нього найближче. Один боєць сидів на кормі, опустивши в люк ноги, йому дісталося найбільше. Усіх нас викинуло вперед, за рухом машини, а його — назад, він знепритомнів і в такому стані був евакуйований. Хлопець вижив, пізніше я зустрів його в кабульському шпиталі.
Що таке вибух міни? Бабах! — і по всьому. Проте поки тривав цей бабах (либонь, час уповільнився, а життєві процеси (принаймні, мислення) справді прискорилися) я встиг збагнути, що ми підірвалися, а потім навіть устиг подумати, що потрібно стрибати, і тільки після цього мене підхопила якась нещадна невидима сила та пожбурила, як шматяну ляльку. Це неймовірне відчуття, коли ти силкуєшся, робиш якийсь рух, укладаєш у нього всю міць свого молодого, дужого й натренованого тіла, але порожнеча (навіть не щось, а ніщо — у ту мить ця сила видається містичною) довкола тебе не зважає на твої наміри і мне тебе, плющить… Спочатку вибух наче створює вакуум, і ти перебуваєш усередині вибуху, дивовижна чутність, а відтак — оглушує. Якби небо над нами було вилите з міді, та по ньому гахнули залізякою — таке відчуття в голові. Нас із Пашею викинуло в одному напрямку, приземлилися ми не зовсім, як коти на лапи, але доволі вдало, встигли навіть перекинутися кількома словами. Я допоміг причумленому дрімотою Паші «зорієнтуватися на місцевості» й кинувся шукати автомат, який до вибуху він тримав у руках, — потрібно було займати оборону.
У БМП зосталися лише Наїм — за штурвалом, і Заудін — у командирському, зі шлемофоном на голові. Усіх інших змело. Флегматичний (під флегмою ховався кавказький темперамент) Заудін пізніше ділився враженнями: «А мені видалося, що нас на каміняччі підкинуло. Тільки думаю: чого це Наїм у корчі рулить?».
Мене контузило, відбив увесь правий бік, кровив ніс та праве вухо, перестав на нього чути. Згодом воно почало гноїтися…
— А чого ж тебе до шпиталю не відправили? — дивувалася Дайта (колись я розповідав їй цю історію). — Адже ти міг утратити слух.
— Я ж не грав на флейті в симфонічному оркестрі…
Так, я зостався на бобових. Кажуть, якщо людина несповна розуму, то це надовго. Істинна правда! (Наразі тавтологія, як посилюючий ефект, дуже доречна). Було би прикро забратися з поля бою, коли все тільки розпочинається.
― Тобі хоч першу медичну допомогу надали?
До шпиталю я не погодився відправлятися, але по допомогу до батальйонного медика прапорщика Джафарова звернувся, і він, сука (це не матюк, це дефініція), дав мені шматочок вати, завбільшки з квасолину. Якби до цього коновала підійшов боєць із власною головою під пахвою, Джафаров навіть би зеленкою його не наквацав, а видав би йому сумку від протигаза, щоб той міг руки звільнити, і відправив би служити далі. Гіпербола ця зовсім не наклепницька, річ не в Джафарові (навряд чи наш батальйонний медик був гіршим від інших (коротше, Скліфасовський!) ескулапів, які протирали штани у військових частинах). У львівському окружному шпиталі зі мною лежав хлопець, якому через якусь хворобу паралізувало нижні кінцівки. У нього віднімало ноги, його вже майже виносили з роти, а медик уперто не бажав визнавати факту захворювання, а наполягав на своєму: боєць шлангує.
У тому ж львівському шпиталі, коли вже були залатані серйозніші пошкодження, вухо мені прооперували, після чого в мене нюх став, як у собаки, а зір, як в орла. І хоч слух майже повністю повернувся до норми, але, як це буває з багатьма, чую я або те, чого не треба, або не те, що хотілося б. Чи навпаки: те, що хочеться. Мій слух вибірковий. Я роблю відмінність між слухати й чути, відтак намагаюся вчитися і тому, й іншому.
Бій — це життя на високій швидкості. Добре сказано. Наразі ж мої життєві процеси течуть уповільнено. Я повільно думаю й повільно пишу… Піді мною нічого не вибухає, я перебуваю поза боєм. Швидкий лише час. Швидкий і нещадний, наче вибух.
— Почуваюся черепахою-самцем, — нарікаю.
Дайта сміється.
— Якщо тебе здолає любовна хіть, тобі не доведеться за мною ганятися.
Тепер і я всміхаюся.
— Уявляю, який грюкіт здіймається, коли черепахи спарюються.
— Нема ніякого грюкоту, — заперечує Дайта. — Бо закохана черепаха, це черепаха без панцира.
Я не знаходжу гідної відповіді. Доводиться вдавав заклопотаного.
— Не відволікай мене від магістральної теми, — прошу люб’язно. — Не поглиблюй кризи жанру.
— Я навпаки намагаюся зіштовхнути тебе в русло, ― Дайта відповідає люб’язністю на люб’язність. — Хіба не ти посадив равликів на велосипеди?
— Що ти маєш на увазі?
— Якщо самця-черепаху поставити на колеса — вийде непоганий скейборд.
Головне, думаю собі, щоб колеса присобачили до живота а не до спини.
Люди прагнуть жити на високій швидкості, люди прагнуть здобути славу й перемогу в боях. Люди намагаються прожити мир як війну, їхній мир настільки немилосердний, що війна видається полегшенням.
Юрій Лотман у своїх «Не-мемуарах» відзначав, що на фронті сміялися значно більше, ніж потім доводилося в мирному житті. Під час миру людина розмінює себе, губить, утрачає, а на війні — віднаходить. Надія Мандельштам у «Другій книзі» писала, що людина, яка втратила
