Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
«Ми раптом несподівано зрозуміли, що війна закінчилася. Це було дивно — точнішого слова знайти не можу. Мабуть, так почувається немовля, коли народжується: звичної ситуації немає, а що робити — воно не знає».
Ось така перша реакція на мир.
«Загальний настрій усі ці роки, як я казав, був бадьорий. Бувала втома, прокляття, іноді енергію й силу доводилося підтримувати довгими й вишуканими матюками (дуже помагає). Узагалі — жодної ідилії. Але це було щось інше порівняно з тим, що трапилося з нами відразу після закінчення війни. Зробилося чомусь дуже сумно».
Цілковито крамольне зізнання. Як для переможців, реакція безперечно неадекватна. За всіма радянськими канонами, день Перемоги — це «радість зі сльозами на очах», інакших тлумачень, редакцій, прочитань не могло бути. Їх начебто й не було, принаймні вони не озвучувалися. Приватні ж оповіді фронтовиків видавалися надто суб’єктивними й не мали узагальнюючої сили та переконливості надрукованого слова, що автоматично набувало статусу документа. Дебютна публікація «Не-мемуарів» відбулася 1995 року, в пору перших проявів горбачовської гласності. На той час наукові напрацювання Лотмана забезпечили йому славу вченого зі світовим ім’ям, проте задовго до цього він мав усі шанси забронзовіти, заіржавіти, запліснявіти й покритися пташиним послідом, як це трапляється з багатьма закам’янілостями, проте сила таланту (можливо, маємо справу з генієм, тільки ж геніальність філолога менш очевидна, ніж геніальність, скажімо, фізика, відтак складніше піддається практичній перевірці) уберегла його від цього, Лотман був не з тих, кого можна було причесати під один гребінчик, хто би зважав на стереотипи мислення, кому б директивні шаблони заступили істину. Час не притупив гостроти зору, не потьмарив ясності пам’яті, не відкоригував правди на догоду кон’юнктурі.
«Ураз і, здавалося, без жодної причини нас охопила гнітюча туга — не нудьга, а саме туга. Ми пили мертвецьки й не п’яніли. Доводилося згадувати і давати собі звіт про те що в ці роки старанно забувалося».
Юрій Лотман пригадував, як під час артобстрілу біг уздовж дроту, шукаючи обриви, й на березі річки побачив мертву жінку — вона, мабуть, не знала, що за ніч фронт підсунувся на десятки кілометрів, і вийшла набрати води, прихопивши з собою хлопчика років трьох-чотирьох: малий сидів біля неї і, нічого не розуміючи, тягнув за руку. Боєць побіг далі. Була перебита лінія, артобстріл мав змінитися німецькою танковою атакою, він мусив налагодити зв’язок із батареєю, тому в ту мить у нього не було жодного сумніву, що чинить правильно. Автор зізнається, що на ту пору побачене навіть не вразило його, воно злилося з буденністю, зафіксувавшись тільки як факт. Це й не дивно: всі емоції бійця були підпорядковані його функції, окрім цього, він і сам міг щомиті бути вбитим. Смертю не здивуєш і не розчулиш смерть.
Лотман: «Як сказав М. М. Сперанський Г. С. Батенькову: „На погосте живучи, всех не оплачешь“. Але першої п’яної ночі після закінчення війни я все це побачив знову. Це і багато іншого. Невипадково ми мертвецьки пили і було чимало самогубств. Їх офіційно списували за формулою „у п’яному стані“, як пізніше списали самогубство А. Фадєєва. Однак причина, звичайно, була в іншому. Настав час розплачуватися за борги. Так само, як він пізніше прийшов і до Фадєєва» (зазначу в дужках, що не можу не поважати Фадєєва за те, що він виявився чесним боржником. А я — ні).
— Вершина парадоксальності, — каже Дайта. — Пройти війну, вижити, а потім застрелитися після перемоги!..
— У цьому вся людина, — кажу я. — Це відповідь, яку традиційно розчленовують на запитання.
Нещодавно по телебаченню озвучили статистику самогубств серед військових, які воювали в Чечні: величезна кількість вояків (на слух не запам’ятав точного числа) вкорочують собі віку, не в змозі пережити постстресові стани. Йшлося не про тих, хто проходив там строкову службу (священний обов’язок), а про чоловіків, які добровільно обрали професію військового, цебто пройшли прискіпливіший відбір, отримали відповідний вишкіл тощо. Виявляється, що професіонали так само вразливі, як і аматори, хоча, безперечно, вони мають перевагу, сама наявність статистики свідчить про це, адже «афганці» накладають на себе руки без жодного обліку. Якщо існує статистика, тож проблему відстежили й вивчають, утім, можливо, що держава (позаяк уклала в підготовку професіоналів кошти) просто підраховує власні збитки, і про людей у принципі, як не йшлося, так і не йдеться — лише про неефективність ресурсів. Суїцид «афганців» визнають, але завжди в приватному порядку, як несистемний; щоразу це окремий випадок, який не має зв’язку з іншими аналогічними. Доводиться чути про психічну кволість покоління, мовляв, он яка війна була (Друга світова) — і нічого, ніхто не стрілявся, не вішався…
А ви почитайте Лотмана.
Мабуть, це фізичний закон: що більший на людину тиск, то більша її здатність опиратися. Та щойно прес обставин