Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
— Вона вийшла заміж і кудись виїхала.
Микола зітхнув. Зібрався сказати Олегові щось підбадьорливе, але не знайшов потрібних слів. А ті, що знайшов, стосувалися радше його власної «чоловічої драми».
— І в мене нема дівчини, — мовив, а потім уточнив: — І не було.
Олег скосив на нього очі, його обсипане ластовинням лице вже світилося звичною безтурботністю.
— А Люся?! — змовницьки штурхнув його під бік і розсміявся. — Таку діваху ще треба пошукати.
Микола спалахнув дівочим рум’янцем.
— Знайшов діваху. У неї, певно, діти старші за мене.
— Та це ж добре. Отже, з досвідом. Зламала тобі целку, а ти й не зогледівся.
Миколу захлюпнула друга хвиля сорому.
— Добре, що я нічого не пам’ятаю, — сказав він. — Якось неприємно, бридко, ніби зробив щось непристойне. Я як побачив цих «дівчат» — мене заклинило. Наймолодша з них старша від моєї матері…
Не пройнявшись його моральними переживаннями, Олег здвигнув плечем.
— Що ж тут непристойного — бабу трахнути? Дурний ти… Які б дівчата нас годували та поїли? Жодна дівчина мені так не давала, як та тітка в поїзді.
Микола знову позаздрив Олегові, який так просто й спокійно говорив про дівчат, які «йому давали», в множині. Кортіло поцікавитися, як це йому вдавалося рудому-конопатому класти під себе дівчат штабелями, але забоявся, що Олег почне оповідати про свої сексуальні подвиги, і не буде змоги вставити слова про своє-наболіле:
— У тім-бо й річ, що ніякого траху я не пригадую. Начебто й трахався, а начебто й ні. Знаєш, як шкода?! Навіть нема чого згадати. Який толк від такого трахання? Одне розстройство. Часом мені здається, що ви це все вигадали, щоб посміятися з мене…
— А хер у тебе розпух через те, що ти його в гарячий чай устромив?
Микола зніяковів. Згадав, як перелякався, коли в туалеті зауважив, що його член потворно набряк. Перша думка: заразився якоюсь невиліковною хворобою й тепер на нього чекають швидкі смертні муки або ж йому загрожує ампутація постраждалої частини тіла. Кинувся до Юрка, щоб повідати про свою біду й шукати якогось порятунку.
— Ти що, ніколи не дрочив? — поцікавився земляк, докинувши: — Ширінку застібни.
Тільки зараз Миколі відлягло від серця. Пригадавши свої дитячі страхи, він розсміявся.
— Зараз би я тій Люсі вставив!
— Зовсім інший базар, — похвалив Олег. — Мужнієш на очах.
Примітили неподалік Юрка — той із діловитим виглядом щось перетирав із двома новоприбулими. Він уже франтив в обновці — у штанах на випуск і в черевиках.
— Сподіваюся, він нікого не порішив за цей прикид, ― якось ніби собі мовив Олег, дивлячись Юркову квадрату спину.
Завершивши розмову, Юрко попрямував до них.
— Ну що, братці-кролики, готові до ратних подвигів? Скоро вантажимося.
— Обмінявся? — Микола оглядав Юркову обновку.
Юрко відставив ногу вбік, задоволено подивився на черевик і відповів реплікою із фільму «У бій ідуть одні старики»:
— Махнув не глядя.
— На цигарки не розжився? — запитав Олег.
— На, — дістав із кишені й кинув йому майже повну пачку. — Травись.
Олег упіймав її на льоту.
— Ух ти!
— Це ще не все, — вдоволено мовив Юрко, видобуваючи з-за пазухи зелену пляшку. — Молоко від скаженої корови.
— Ти — геній! — вигукнув Олег.
— Бери вище. Я — геній у квадраті.
Юрко ефектним рухом виволік із-за коміра ще одну заповнену посудину.
Олег кивнув на скальпель, яким Юрко грався, вправно й швидко крутячи його між пальцями так, що той лише мигтів.
— Якщо ти з одним пером стільки всього роздобув, то які ти будеш приносити трофеї, коли тобі видадуть автомат!
Юрко вклав скальпель між сторінки записника й сховав до кишені.
— А то ще якийсь мудак поріжеться.
Зубами витягнув із пляшки пластмасового корка, відпив із горла і вдоволено крякнув. Передав пляшку Олегові. Той зробив три ковтки. Заплющив очі, прислухаючись.
— Нарешті температура зсередини відповідатиме тій, що іззовні.
Простягнув руку з пляшкою у бік Миколи. Той заперечливо покрутив головою.
— Я не буду. Я ще від учорашнього не відійшов.
— Давай-давай, — наполягав Юрко. — Потягнеш — й одразу все налагодиться. Почуватимешся, як у мами в животі. Довірся моєму досвіду.
Микола подивився на Олега, шукаючи в нього підтримки, але той лише ствердно покивав на підтвердження Юркових слів. Обидва очікувально дивилися на нього. Він скрушно зітхнув і, скривившись, перехилив пляшку.
Юрко був правий. Микола відчув приємну легкість у всьому тілі, особливо в голові. Посеред цієї невагомості безцільно блукав клубок енергії, який ураз запрагнув виходу.
— Вздрючу! Всіх вздрючу! — вигукнув Микола. — Я — сержант радянської армії!..
Звідкілясь іздалеку до нього донісся голос Юрка:
— Починається…
Мабуть, із його пам’яті знову випав шмат подій, бо коли його розум прояснився, вони вже стояли у строю неподалік літака. Юрко — праворуч від нього, а Олег — ліворуч. Юрко притримував його за руку, наче конвоїр.
— Нас уже відправляють?
Олег пирхнув. Юрко відповів:
— Ми вже прибули. Ми в Кабулі.
Микола не повірив, подумав, що його розігрують. Роззирнувся довкола. Справді, це був не той військовий аеродром, там — голий казахський степ, а тут, хоч куди глянь — гори.
Неподалік правила теревені група офіцерів, серед них — їхній капітан. Перед строєм стояли двоє: майор і прапорщик. Прапорщик зачитував зі списку. Ті, кого викликали, шикувалися ліворуч від нього.
— Я! — відгукнувся Микола, зачувши своє прізвище, але продовжував стояти, аж поки Юрко підштовхнув його в спину.
