Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— Кого поставити раком? — не врубався.

— А-армію.

Олег гигикнув. Микола тяжко зітхнув.

— Хіба я генерал…

— Ну то й не звізди, — порадив йому Юрко.

Двері медпункту були на причілку довгого бетонного приміщення. Ввалилися досередини. У невеликій кімнаті на два вікна (відчинені навстіж) стояла така сама задуха, як і зовні Юрко втягнув носом. Микола й собі принюхався. Хоча попід стінами й стояли скляні шафи з різнокаліберними пляшечками та баночками, медикаментами в приміщенні не пахло лише карболкою, як у туалеті. А крізь цей важкий запах пробивався якийсь іще більш удушливий сморід, джерело походження якого одразу важко було визначити. Тому дихалося тут важче, ніж на вулиці. У кутку стояв стіл, на якому монотонно фуркотів вентилятор. Поряд із ним так само монотонно, тільки у чверть того голосу, яким зазвичай подають сигнал такі апарати, безперервно дзикав зелений телефон. Перед столом стояв тапчан, накритий білим простирадлом. У другому кутку біля умивальника стояв солдат із погонами молодшого сержанта й мив якийсь посуд.

— Здається, в них тут хтось здох, і його забули винести, — зробив припущення Юрко, а потім звернувся до молодшого сержанта. — Ти — медик?

— Чого треба? — непривітно озвався той.

— У сержанта сонячний удар — Юрко кивнув на Миколу.

— Він знепритомнів, — докинув Олег.

— Лівих не приймаємо, — кинув їм працівник медпункту і повернувся до своєї роботи.

— Ні хрена собі! — Скорчив морду Юрко.

Хлопці всадовили Миколу на тапчан. Олег вмостився поруч.

— Я ж сказав! — підвищив голос молодший сержант. — Обслуговуємо тільки своїх.

— А ми що, бля, американці?! — Скипів Юрко.

— Валіть звідси!

— Значить так, Скліфасовський! — Юрків голос не передбачав нічого доброго. — Слухай, бля, сюди! Або ти надаси першу допомогу, або я тебе по стіні розмажу!

Але виявилося, що молодший сержант не з лякливих. Він повернувся до Юрка всім тілом і виставив уперед праву руку.

―Попробуй, — мовив із викликом.

— У нього скальпель! — застеріг Олег. Він уже стояв на ногах і відступавсь, як здалося Миколі, до дверей.

Микола злякався. Якось по-дитячому, як у дитинстві, коли біля магазину билися п’яні дядьки. Здається, це було на перше травня, бо тоді продавали морозиво. Їх було багато, але запам’ятався Миколі лише один — високий і дуже активний, він штовхався, розмахував руками й безперестанку вигукував щось погрозливе, а потім враз випав із натовпу весь закривавлений: стояв, хитаючись і гарячково хапаючись то за обличчя, то за груди, дивився на заюшені кров’ю долоні й якимсь уже зовсім іншим тоном викрикував: «Він мене порізав! Він мене порізав!» Микола помирав від страху, чекаючи, що ці чужі п’яні дядьки накинуться зараз на його тата, а опісля й на нього і, вмивши кров’ю, порішать на місці. Може, якби був заплакав, страх вийшов би зі сльозами, але йому наче заціпило, все всередині затерпло й змертвіло; він лише міцніше вчепився в батькову руку. Довго потім мама відхукувала й відігрівала його затерплу душу. Водила до якоїсь бабці, котра читала над ним молитви й викачувала переляк курячим яйцем. Так і тепер: Микола в найдрібніших страшних деталях уявив, як цей медик-шкуродер спочатку пустить кров Юркові, а потім і йому. Олегові ж, напевно, вдасться змитися…

А Юрко, навпаки, розвеселився.

— Я таким ножичком у першому класі олівці підстругував. — Показав свої кінські зуби. — У зайця хрен більший… Ти б хоч нагострив його, бо я тебе зараз буду ним каструвати…

Юрко ступив уперед. Одночасно він прихопив рукою візочка (із таким медсестра Катя приходила до палати робити Миколі перев’язку, коли в дев’ятому класі йому вирізали апендицит; медсестра була симпатичною і лише на кілька років старшою, тому Микола страшенно соромився заголювати перед нею пах) і штовхнув поперед себе. На візку щось жалібно дзенькнуло. Олег уже був біля дверей, але замість того, щоб рвати кігті, він ухопив швабру, що стояла в кутку. Перекинуте порожнє відро з брязкотом покотилося долівкою.

— Відставити!

Вони не помітили, як до кімнати зайшов молодий чоловік У білому халаті. З’явився він із бокових дверей. Військова команда прозвучала доволі голосно, але якось непереконливо. Та й виглядав медик відповідно: тонка шия (шийка) стриміла з коміра так беззахисно, наче лежала на пласі, дожидаючись сокири ката. Привертали увагу неймовірно червоні вуха.

«Може, йому соромно за всіх нас, — майнула в Миколи безглузда думка. — За весь цей бедлам».

Йому знову здалося, що все це нереальне. Що це чиясь химерна, якимось дивним чином візуалізована вигадка.

— Чого бузиш, рядовий? — звернувся медик до Юрка. Припини дебош! Не в клубі на танцях.

— Нам штатські не указ, — із нехіттю огризнувся Юрко, не відпускаючи візка, яким притиснув молодшого сержанта до стіни.

Олег сховав швабру за спиною і позадкував до дверей щоб поставити її на місце. Микола продовжував сидіти з відсутнім виразом на змарнілому обличчі.

— На гауптвахту захотів?

У голосі медика не чулося агресії. Виглядало так, що він пригрозив Юркові, оскільки ситуація вимагала приструнчити солдата, але робив це суто формально, не вкладаючи особистих емоцій.

— Гауптвахта для мене, як рідний дім, — з такою ж безпристрасністю відповів Юрко. — Я там прописаний.

— По тобі й видно.

Медик сів за стіл і зазирнув до теки з паперами. Юрко дав спокій візкові. Молодший сержант розправив груди й подав голос:

— Товаришу лейтенант, я їх попереджав. Вони самочинно проникли на об’єкт…

Лейтенант спинив його жестом.

— Чай заварив?

— Так точно.

— Давай.

Юрко не гаючись відреагував:

— Вибачте, товаришу лейтенант, за штатського. Під халатиком погонів не видно.

Він начебто вибачався, але всім своїм виглядом сигналив, що бере лейтенанта на кпини. Попри інфантильний вигляд, лейтенант тримався впевнено, навіть іронічно.

―А ти на штани подивися. Вони з кантом.