Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

«Цього не може бути, — тьохкала в Миколиній голові думка. — Це все не може бути правдою».

Відколи Микола у війську, ця думка виникає в його голові постійно. Солдатське буття видавалося йому чимось позареальним, якимсь недобрим сном, такі йому верзлися, коли він у дитинстві лежав із гарячкою. Тоді варто було тільки пробудитися, видужати, покликати маму… Однак усе те, що діяло й помагало в дитинстві, наразі виявилося бездієвим. «Молися Богу, синку», — писала мама з дому, разом із листами присилаючи йому тексти молитов. Він молився, спочатку з папірця, потім із пам’яті, але це було таке місце, до якого Бог, мабуть, не навідувався, недарма казали: «Нет хуже ада, чем учебка Ашхабада». Часом Микола знаходив у конверті карбованця, часом три, а, бувало, що й п’ять; мама згортала банкноту в смужку й вкладала її у згин — аркуш із учнівського зошита складався вдвоє, а потім з одного боку загортався під розмір конверта — це було найтовстіше місце, там купюра не просвітлювалася. Іноді Миколі вручали конверт розпечатаним, хтось із армійських листонош шакалив, проте, либонь, усіх листів не мав змоги перевірити, тому якийсь шанс отримати з дому потай копійчину зоставався, бо переказ би одразу відібрали. Гроші Микола витрачав не гаючись: проїдав у солдатському буфеті або добровільно віддавав котромусь із сержантів, щоб задобрити, аби той менше звірствував і доколупувався.

Місцеві вояки ретирувалися. Капітан Нефьодов благословив їх витіюватим матюком. Хто б міг подумати, що в цього низькорослого, кругловидого — курдупель курдуплем — капітана, військова форма лише підкреслювала його недоладність, — характер дебошира й забіяки. Його похмуре й набрякле обличчя, наче він щойно зі сну, сколихнули брижі кислуватої посмішки.

— Хоч настрій трохи покращився. — Капітан торкнув вавку на нижній губі. — Якимсь трипером обсипало. Продезінфікувати треба було би. А тут жлоби одні. Навіть сто грамів спирту на опохміл не налили. Уявляєш?

Нефьодов розмовляв із Юрком, ніби зі своїм корешем, а не так, як мав би говорити офіцер із рядовим.

Юрко пожвавився:

— У них є спирт?!

— Ясний болт. У технарів завжди є спирт. На аеродромі може не бути літаків, але спирт — мусить.

— То що ж ви зразу не сказали, товаришу капітане? — Дорікнув Юрко. — Ставте бойове завдання. Буде виконане.

Стосовно останнього капітан, либонь, мав сумніви — вони читалися в його знову пригаслих очах, однак відмашку дав не гаючись:

— Ну то вперед — час пішов. Полонених можеш не брати.

Микола все ще тримав руки по швах.

— Розслабся, — штурхнув його Олег.

— Стоїть, бля, як у молодого на весіллі, — вищирив Юрко жовті, але міцні зуби.

Юркове лице враз наблизилося, ніби Микола побачив його через збільшуване скло, й одразу ж віддалилося та розпливлося, набувши вигляду розмитої брудної плями. Мабуть, права нога затерпла від перенапруги, бо коли він підігнув її в коліні, то не зміг зафіксувати в потрібному положенні. Пляма Юркового обличчя, змигнувши, зникла з поля зору. Микола відчув, що втрачає опору й завалюється на бік. Сонце світило йому прямо у вічі, він відвернув голову й замружився.

Коли він розклепив повіки, вуграсте Юркове лице знову лиснілося перед самими очима. Цього разу Микола навіть вловив його гарячий віддих. Із рота в нього гостро тхнуло, наче з каністри з якоюсь смердючою хімією. Скривившись, мовив:

— Але й у тебе вихлоп!

Здивувався, не впізнавши свого голосу. Язик слухався так само погано, як учора після першої порції горілки. (Після другої він узагалі провалився в безпам’ятство). Слова давалися із зусиллям. Усі частини тіла пройняла млість.

— Живий, бля! — Реготнув Юрко. — А ти хотів, щоб від мене фіалками пахло?!

Звідкілясь, мовби в Юрка із-під пахви, рудим поплавком вигулькнула Олегова голова. Вона чомусь перебувала перпендикулярно до Юркової.

— Як ти? — поцікавився Олег, накладаючи Миколі на чоло якусь мокру шмату.

Тільки тепер Микола збагнув, що лежить горілиць, а товариші вклякнули над ним… За їхніми спинами бовваніли ще чиїсь постаті. Це відкриття його налякало. Потужна хвиля страху дощенту заповнила його єство, прокотилася через усе тіло. Миколі здалося, що навіть брижі здійняла.

— Що зі мною таке?!

Почав гарячково спинатися на лікті.

— Не шарпайся ти! — притримав його Юрко. — Нічого ратного.

— У тебе сонячний удар, — повідомив Олег.

Микола обм’як. Заплющив очі.

— Я хочу додому, — прошепотів.

— Ну-у, починається! — прогудів Юрко.

— Відведіть його до медпункту.

Це був голос капітана Нефьодова. Хоч це й дивно, але він подіяв на Миколу заспокійливо.

«Це ж армія. Тут усе під контролем. Мені не дадуть померти. Я — сержант радянської армії… — ця думка рвонулася вперед, випереджаючи саму себе, наче штрафбатівець, якого жене в атаку вогонь енкеведистських кулеметів. — Я — сержант радянської армії, йоб вашу мать!»

Вилаявшись, Микола відчув полегшення, ніби нарешті знайшов резонний аргумент для підтвердження власної невмирущості.

— Що ти там бубниш?

Юрко з Олегом вхопили його попід пахви.

— Я — сержант радянської армії, йоб вашу мать! — Микола вклав у вигук усю свою злість, що накипіла за цих півроку, але чомусь його слова розминулися зі злістю, замість відчайдушного банзай, видобув із уст невиразне й непереконливе булькання.

— Але ж його і розвезло! — плямкнув губами Олег.

— Ну то й постав її раком, якщо ти такий офігенний сержант! — буркнув Юрко. — Чи ти хочеш, щоб ми зараз усе покинули й почали тобі честь віддавати, як остання проститутка цноту?

Микола скривився. У голові в нього тріщало й дзвеніло так, ніби туди набилося повно коників-цвіркунців, які наввипередки пробували кожен свій голос. Жоден із них не міг насидіти собі місця, за найменшого поруху голови вся та сарана лопотіла крилами (чи є в коників крила?) і шкреблася зсередини гострими колінами об його череп. Він намагався уникати