Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

апетиту не псує. А від жінки, яка смачно готує, не треба вимагати, щоб вона поділяла чоловічу філософію навіть для годиться — це в майбутньому може негативно відбитися на стравах. Та оскільки голова моя все ще не звільнилася від робочої теми, ставлю ту саму платівку.

— Недавно я переглядав коментарі Блайса до класичних канонів дзен і наштовхнувся на такий вислів: «Зрозуміло, що всі ми прагнемо перемогти, але дзен — це не мистецтво перемагати. Дзен — це мистецтво перемагати або зазнавати поразки».

— А що таке дзен?

Було б доволі складно відповісти, якби не народна мудрість. Принаймні інші знані мені відповіді не відзначаються лаконічністю.

— Древня японська приказка говорить: «У Дзен немає жодної особливої загадки. Дзен — це тільки розв’язання питання життя й смерті».

— Гм. — Дайта бере від мене порожню тарілку. — А хіба війна не є одним зі способів розв’язання цього питання? — Ставить переді мною чай. — То що ж виходить: війна це дзен?

Шкребу щоку. Дайта обставила мене запитаннями, наче мудрагель Сократ.

— У тім-бо й річ. Ти сама сказала, що це один із способів. Немає жодних підстав вважати тотожними війну та дзен. — Продовжую чухати щоку, підбираю слова, повільно їх вимовляю — хочеться бути переконливим.

— Ти їси кашу. Я також, але ж ніхто мене через це не називає Дайтою.

І знову чую від Дайти:

— Гм.

Не таке критичне, як перше, але все ще недовірливе та іронічне.

— Усі ми так чи інак переймаємося цим питанням. Наполеон Бонапарт казав: «Смерть — ніщо, але жити переможеним означає помирати щодня». Та це тільки один бік медалі. Бо ще він казав таке: «Перемога — ніщо. Потрібно ще вміти здобути вигоду зі свого успіху». Розумієш?

— Ні, — коротко відповідає Дайта.

Колупаю ложечкою халву — мій улюблений десерт.

— Роберт Грін писав, що геніальність Наполеона була в здатності тонко реагувати на ситуацію, добуваючи з неї максимум користі. Тобто його талант полягав в умінні використовувати обставини. А далі Грін продовжував: «Так і для вас єдиним принципом повинна стати відсутність усяких принципів. Повірити, що існують незаперечні закони й вічні істини, означає зайняти жорстку, статичну позицію й приректи себе на поразку». Тепер розумієш?

— Ні! — вперто і трохи чи то сердито, чи то ображено озивається Дайта.

— Грін пропонує розв’язання. Але воно половинчате. Провальне від самого початку. За Гріном перемога — здобуток, а поразка — втрата. Це закон війни. І тільки дзен знімає цю суперечність. Дзен урівнює перемогу з поразкою. Навіть не так, дзен — це те, що визначальне. Ні перемога, ні поразка не є визначальними. Весь смисл у дзен.

Щось Дайту не влаштовує. Видно, що їй кортить із мною посперечатися. Але спонукана мудрістю, вона демонструє покладливість та покірність:

— Мабуть, не жіноча це справа розмірковувати на теми, які одноосібно застовпили чоловіки.

— Ну, чому ж? — круто беру бік фемінізму. — Послухай, як молода санкт-петербурзька поетеса Світ-Лана Чінарг коментує трагедію Есхіла «Перси». Десь я собі занотував. — Розгортаю записника, він завжди зі мною. — Ага, ось: «Війна ще триває, а Есхіл писав трагедію про горе переможених і ставить її для переможців. Центуріон при зустрічі з імператором повинен сказати йому „пам’ятай про смерть“. Відчуття перемоги сумнівне та обмежене, прославляти переможця — справа коротка, горе — чистіше й тверезіше. Звісно, Есхіл схилив голову перед переможеними. Переміг — переживи перемогу як поразку».

—І навпаки? — уточнює щодо останнього речення.

— Саме так, — підтверджую. — Але це вже вищий пілотаж.

Дайта згідливо киває. Однак на її лиці читається усталена недовіра до різних парадоксів.

— Я на твоєму місці не дуже покладалася б на поетес, які вдають із себе фронтових медсестер, що на собі витягують із поля бою (хто більше) поранених вояків.

Вона усміхається. Ще б пак, адже й сама належить до цеху поетес. Може, навіть військового квитка має. Я знаю одну поетесу, яка хвалилася, що вона сержант запасу медичної служби. Від Дайти йодом не пахне, але, хтозна, до чого її на випадок війни готували. Спробуй з’ясуй, котра з поетес латентна медсестра, котра — снайпер «білі колготки», а за котрою — правда. Усміхаюся навзаєм.

— Я ж тільки в переносному смислі.

— Власне. Бо якби ти покладався на них у буквальному розумінні, то найгірше чим це могло закінчитися, — їхнім невдоволенням або твоїм розчаруванням, або тим і тим водночас. А переносне покладання небезпечне тим, що загрожує будь-якої невідповідної миті обернутися світоглядним крахом.

— Ти це серйозно?

— Ні, це такий солдатський гумор.

Ми знову обмінюємося усмішками через вузенький кухонний стіл.

— Гумор — це чудово, — кажу, зволоживши губи чаєм, навіть якщо він солдатський. Блайс писав, що сміх — це любов. Щоб переконатися в цьому, варто подивитися на Гамлета й Офелію, на Отелло й Дездемону, які кохалися без гумору, тому їхнє кохання обернулося для них трагедією. Блайс стверджує, що коли в іронії проглядає сила й витонченість духу коли ми сприймаємо гумор у його глибинних виявах — це дзен.

Дайта прибирає зі столу.

— Коли я чую твоє «дзен», мені уявляються дві руки з келихами, які чокаються: дз-з-зен! — Зводить перед собою руки, ніби б’є в музичні «тарілки». — Грін мені зрозуміліший.

— Роберт Грін також хлопець непростий, треба віддати йому належне — аж тридцять три стратегії війни описав. Він, зокрема, сказав і таке: «Було би помилкою оцінювати війни виключно з погляду перемоги чи поразки, адже і в тому, і в іншому випадку є свої відтінки й перехідні рівні».

— Так отож.

Дайта вдоволена. Подружній обід удався на славу. Я оцінив смачні страви. Вона підтримала інтелектуальну розмову. І хоча мій дзен солдата-піхотинця не відбився осяянням на чолі дружини, основні суперечності між Сходом і Заходом знялися, почав вимальовуватися доволі перспективний тандем. Я поділяю її вдоволення. Мені не хочеться залишати кухню.

— Допоможу тобі помити посуд.