Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— Зараз би пивка для ривка, — мрійливо муркотить, потягуючись, ніби й не скреготав щойно зубами на туркменів — чи хто вони там. — Спекота.

Гімнастерка на Юркові розстебнута на всі ґудзики, ремінь послаблений по саме нікуди.

— А капітан що каже? — повернувся до розпочатої теми Олег. — Йому ж напевно відомо, куди нас відправляють.

— Каже, що писець нам усім і йому разом із нами.

— Йому — то зрозуміло, а ми тут до чого?

Юрко реготнув.

— Ти як той поц із анекдоту. Каже: піду на війну, одного-двох заб’ю і назад прийду. А як тебе хто? А мене за що? — Дістав із кишені зім’яту пачку «Прими», подлубався в ній. — Якщо тебе тато від армії не відмазав, то хто тепер тут сортуватиме? — Відкинув порожню пачку, встромив до рота половинку цигарки.

Олег квапливо підсунувся до нього разом зі своїм сідалом і черкнув сірником.

— Мій тато ідейний. — У його голосі не чулося належної поваги до тата. — Покуримо?

Юрко мовчки затягнувся.

— А ти чого такий кислий? — Штурхнув Миколу.

— Зле мені, — вимучено всміхнувся Микола. — Мені ще ніколи не було так зле. — Здавалося, він ось-ось заплаче. Олег розсміявся.

— То ти класно жив…

— Заткнися, москалику, — обірвав його Юрко.

Якусь мить він дивився на Миколу так, як дивляться на обтяжливу річ, зважуючи, кинути її чи брати з собою.

— Не сци в компот, прорвемося! — Підбадьорливо поплескав по плечу.

— Чому не за уставом одягнений?! Ти в армії, а не на пляжі! Мать-перемать!

Це звідкілясь узявся тутешній прапорщик. Юрко коротко без інтересу глипнув у його бік.

— Нахрен!

Прапорщик отетерів.

— Що-о?!

Не йняв віри своїм вухам.

— Пішов нахрен! — спокійно уточнив Юрко.

Прапорщик побуряковів, лице перекосилося від люті.

— Встати! — загорлав, ніби йому в дупу розпеченого шворня встромили. — Встань, коли з офіцером говориш!

Микола квапливо зіп’явся на ноги. Він боявся різного начальства. В армії боявся кожного, хто дозволяв собі на нього кричати. Олег і собі підхопився, застібаючи комірець під горлом на гачок. Тільки Юрко навіть вухом не повів. Ще раз затягнувшись, протягнув цигарку Олегові. Той машинально взяв її, але до губ піднести не зважився, затиснув у кулаку, витягнувши руки по швах.

— Це ти офіцер? — Юрко всім корпусом розвернувся до прапорщика. — Ти — кусок недороблений!..

Прапорщик шарпнувся до Юрка з явним наміром силою осадити борзого солдата, і хоч той навіть не поворухнувся, щось у його вигляді зупинило скорого на розправу командира, він крутнувся на місці і, сиплячи матюками й погрозами, подався в бік ангарів.

— За поміччю побіг, — мовив Олег, жадібно посмоктуючи залишки цигарки.

Він не помилився. За кілька хвилин прапорщик з’явився з підмогою. Його супроводжували старший лейтенант і двоє рядових.

— Ось він, — вказав прапорщик на Юрка.

Юрко стояв заправлений і виструнчений, як і належить дисциплінованому солдатові.

Старший лейтенант зміряв його оцінюючим поглядом.

— Прізвище!

— Рядовий Пудовкін. — Ще більше виструнчився Юрко, демонструючи не тільки вишкіл, а й запопадливість.

— Пред’яви документи.

— Мої документи знаходяться у капітана Нефьодова, командира нашої групи.

Назвавшись чужим прізвищем, Юрко продовжував брехати.

— Слідуй за нами.

— Не можу, товаришу старший лейтенант. Капітан Нефьодов наказав не відлучатися навіть на крок.

— Допоможіть йому, — звелів старлей своїм солдатам.

Ті підступилися до Юрка, наміряючись узяти його попід руки.

Микола внутрішньо зіщулився: «Зараз почнеться!»

— Стояти! Всім струнко! Руки по швах, мать вашу! — хрипкий голос капітана Нефьодова владно здійнявся над їхніми головами і знагла упав, наче мокрим рядном накрив.

— Що за хренотень тут відбувається?

— Товаришу капітане, оцей гомик, — Юрко кивнув у бік прапорщика, — шастав тут і робив бійцям радянської армії непристойні пропозиції. Ну я його й послав… То він вертухаїв привів.

Прапорщик звинувся, мовби ошпарений.

— Шо?! Шо ти, бля…

Подальша його мова складалася виключно із нецензурної лексики, зрідка пересипаної займенниками. Аж запінився, слина з рота летіла клаптями. Здавалося, ось-ось накинеться на Юрка з кулаками.

— Усі гомики підлягають кастрації, — похмуро вирік капітан. — Негайній!

— Товаришу капітане, дозвольте дати йому в морду.

Юркове нахабство не знало меж.

— Валяй.

(Як і капітанове роздовбайство).

Капітан — ще той кадр. Микола в гадці не мав, що бувають такі офіцери. Як на його думку, капітан компрометував усю радянську армію, а відтак і радянську владу, яка цю армію утримувала. Усі знані Миколі дії капітана могли асоціюватися виключно з підривною діяльністю.

— Дамо збоченцям бій, — капітан підвів ідеологічну основу під мордобій, який щойно санкціонував.

Прапорщик сховався за солдатськими спинами й звідти апелював до старшого лейтенанта (називав його Михайловичем), вимагаючи, аби той у найрішучіший спосіб присік це нечуване неподобство. Принаймні такий сенс випливав із його ненормативного лексикону. Тінь розгубленості ковзнула по обличчю старшого лейтенанта. Він одразу ж рішуче зігнав її.

— Капітане, ти що, довбанувся?! Ти що твориш?!

— Старшому за званням грубіяниш, старлей, — без натиску зауважив капітан, і з тією ж легкістю кинув Юркові: — Цьому також зазвіздяч.

Юрко посміхнувся. Ніби розминаючись, стукнув кулаком об долоню.

— Тільки спробуй! — пригрозив старший лейтенант. — Хоч замахнися, хоч пальцем ворухни — підеш під трибунал, зогниєш у дисбаті! А ти… — повернувся до капітана. — З тобою ми поговоримо в іншому місці.

— Відвали, старлей, бо натравлю своїх архаровців — ущент рознесуть увесь цей курятник.

— Я зараз же наберу комендатуру, нехай присилають патруль…

— А за річку ти замість мене відправишся?! Комендатурою він мене