Зібрання творів - Амброз Бірс

вона справі Півдня; ніяка небезпечна пригода не відстрашувала, аби тільки припала до душі йому – цивільному, але солдатові серцем, який з доброю вірою та без зайвих міркувань хай не в усьому, та все-таки додержував відверто лайдацької максими: в коханні й на війні все дозволено.

Одного вечора, коли Фарквар разом з дружиною сидів на необтесаній лаві біля воріт свого обійстя, до них примчав вершник у сірому6 мундирі рядового і попросив води. Місіс Фарквар, щаслива прислужитися йому своїми білими рученьками, пішла по воду, а господар підійшов до запорошеного вершника і нетерпляче запитав, що нового на фронті.

– Янкі7 лагодять залізниці, – відповів солдат, – і готуються до нового наступу. Вони зайняли й відремонтували міст через Совиний струмок, збудували укріплення на північному березі. Комендант видав наказ і порозвішував його по всіх усюдах. Там ідеться про те, що кожного цивільного, спійманого на гарячому за нівеченням рейок, тунелів, мостів і поїздів, негайно повісять. Я сам бачив цей наказ.

– Скільки буде звідси до мосту через Совиний струмок? – спитав Фарквар.

– Десь зо тридцять миль.

– Чи є якісь підрозділи на нашому боці струмка?

– По той бік – сторожова застава на залізниці, півмилі від моста. На нашому березі – один-єдиний вартовий.

– А якби так, скажімо, якомусь цивільному, охочому полізти в петлю, вдалося обвести круг пальця заставу й усунути вартового, – усміхнувшись, поцікавився плантатор, – що тоді можна було б зробити?

– Я був там місяць тому і зауважив, що за минулу зиму повінь нанесла лісосплав на бик мосту з нашого боку. Досі це дерев’яччя висохло. Горітиме не гірш від соломи.

Тут наспіла леді з водою. Солдат напився, церемонно подякував їй, вклонився господареві й поїхав. За годину, коли стемніло, він знову минав Фаркварові посідлості, прямуючи на північ. Це був розвідник федеральної армії.

III

Падаючи з моста, Пейтон Фарквар знепритомнів. З небуття його розбудив – за довгі століття, як здалося, – різкий біль у здавленому горлі. Пронизливі, скажені болі мчали від шиї й проникали у кожну клітинку тіла. Вони спалахували вздовж виразних розгалужених ліній і вдаряли з невловимо прудкою частотою. У струменях пекельного вогню все тіло розжарилося до білого. Голова розривалася від шаленого тиску. Пропало мислення, зникли думки, залишились тільки нестерпні муки. Закутаний у променисту хмару, ставши в ній палаючим серцем, Фарквар, позбутий усього матеріального, розгойдувався по неймовірних дугах, наче величезний маятник. І раптом світло навколо нього шугнуло вгору, пролунав гучний сплеск, у вухах заревіло, все навколо стало холодним мороком. Повернулася здатність мислити: Фарквар зрозумів, що мотузок обірвався, а сам він звалився в струмок. Затягнена петля ще душила шию й не пускала води в легені. Загинути від повішення на дні струмка – як це безглуздо! У темряві він розплющив очі й побачив угорі мерехтіння – таке далеке, таке недосяжне! Ішов на дно, а світло слабшало й слабшало, поки стало тьмяним відблиск. Відтак помалу знов набрало сили, і Фарквар відчув, що виринає. Цього йому не хотілося, на дні струмка було так добре. «Стати вішальником і потопельником, – подумав він, – не так уже й погано, але я не хочу, щоб мене ще й розстріляли. Не хочу. Це було б несправедливо».

Йому й на гадку не спадало щось робити, але гострий біль у зап’ястках дав знати про спробу звільнити руки. Пейтон став стежити за цими намаганнями, як ґаволов спостерігає карколомні вправи акробата, зовсім не переймаючись можливими наслідками. Оце так зусилля! Що за дивовижна, що за нелюдська міць! А ось це, їй-бо, непогана спроба! Браво! Мотузка злетіла із зап’ястків, руки розійшлися й попливли догори, вже видно кисті в дедалі яснішому світлі. Тепер він дивився на них з іще більшою цікавістю. А руки – спершу одна, тоді дві разом – накинулися на петлю довкола шиї. Зірвали той обривок мотузки й люто відкинули його геть. Обривок звивався, ніби водяна змія. «Зав’яжіть його назад! зав’яжіть, як було! ну зав’яжіть же!» – кричав, здавалося, Фарквар своїм рукам, бо, звільнившись від петлі, знову мордувався. Нестерпно боліла шия, мозок пекло вогнем, ледь чутне досі серце стрибнуло, намагаючись вискочити з рота. Все тіло корчилося в неймовірних муках. Але неслухняні руки не зважали на ці німі крики, а знай били воду швидкими енергійними ударами-гребками, підіймали тіло до поверхні. Виринула голова, сонячне проміння засліпило очі, легені судомно вдихнули великий ковток повітря і, на вершині страждання, тут же повернули його криком.

Тепер він уже цілком володів усіма своїми відчуттями, неприродно загостреними і надчуйними. Щось у його сколихнутому страшним потрясінням єстві відточило їх так, що Фарквар сприймав і помічав найдрібніше й найнепомітніше. Шкіра на обличчі відчувала щонайменші жмури, вуха чули їх хлюпіт. Глянувши на стіну лісу, очі розрізняли кожне деревце, кожний листочок з тоненькими прожилками, кожну комашку. Ось вони – брунатні цикади, смарагдові мухи, сірі павуки на павутинні поміж гілками. Було чітко видно всі барви веселки у краплинках роси на мільйонах стебелець трави. Дзумкочуть, танцюючи над виром, комарі, лопочуть крильцями бабки, б’ють ніжками по воді, немов гребці веслами, водомірки – все це зливається у виразну мелодію. Неподалік пропливає риба – вуха чують, як вона розтинає воду.

Втікач виринув на поверхню обличчям за течією, а за мить світ повільно обернувся круг нього. Фарквар побачив міст, форт, солдатів на мості, капітана, сержанта і двох рядових – його катів, силуети на тлі блакитного неба, що кричали й вимахували руками. Капітан видобув пістолет, але наразі не стріляв. Жахливі, гротескні рухи, велетенські постаті.

Раптом пролунав різкий гук пострілу, і куля врізалась у воду, за кілька дюймів від голови, хлюпнувши на неї бризками. Другий постріл. З дула рушниці вартового снувався блакитний димок. Солдат на мості зазирав у Пейтонове око крізь рушничний приціл. Десь колись хтось написав, що сірі очі найзіркішій усі знамениті снайпери – сіроокі. А одначе цей сіроокий промахнувся.

Вир підхопив утікача й розвернув його впівоберта. Знову перед очима ліс по той бік форту. За плечима монотонно й співуче продзвенів тонкий чистий голос. До моторошності виразний, летів над водою, пронизуючи й заглушуючи всі звуки, навіть плюскіт хвиль у вухах. Хоч і не солдат, Пейтон досить часто бував між вояків, щоб зрозуміти грізний сенс цього неквапно-протяжного придихового співу: це лейтенант на березі віддавав наказ. Як холодно й безжально, з якою рівною і байдужою – щоб солдати зосередилися й заспокоїлися – інтонацією, з якими ретельно відміряними