Українська література » Сучасна проза » Зібрання творів - Амброз Бірс

Зібрання творів - Амброз Бірс

Читаємо онлайн Зібрання творів - Амброз Бірс
війни, то ще побалакаємо на цю тему. Твоя мати, як сказав лікар, у вкрай поганому стані. У щонайкращому випадку протримається на цьому світі ще кілька тижнів. Цей час – безцінний. Найкраще було б не турбувати її прикрими новинами.

Картер Друз церемонно вклонився батькові. Той віддав такий самий поклін, приховуючи розпач. Син покинув рідну домівку, щоб стати воїном. Своєю кмітливістю й відвагою, самовідданістю, відчайдушними вчинками він невдовзі здобув пошану в солдатів і офіцерів. За такі чесноти, а ще за те, що добре знав місцевість, Друза призначили вартовим на цей небезпечний передовий пост. І тут утома здолала сумлінність, молодий вояк заснув. Добрий чи злий янгол прийшов до нього, щоб розбудити із злочинного сну? Хто скаже? Непомітно й нечутно, у глибокій тиші й млості передвечір’я якийсь невидимий посланець долі торкнувся пальцем заплющених очей свідомості й шепнув духу таємниче слово, досі не мовлене людськими вустами, досі не закарбоване в людській пам’яті. Картер помалу звів голову, глянув між стовбурів лаврових дерев, що маскували його, і стиснув правицею кольбу.

Перше, що він відчув, – справжню естетичну насолоду. На монументальному п’єдесталі – скелі, на самому краю провалля, різко виділяючись на тлі неба, непорушно, мов велична статуя, стояв вершник. Випроставшись, по-військовому сидячи на коні, верхівець застиг, наче давньогрецький бог, витесаний з мармуру. Сірий однострій гармоніював з блакитним тлом, блиск металу портупеї й чапрака приглушувався й тьмянів у тіні, на тілі коня не було пізнати гри світла. Позірно вкорочений карабін лежав на луці сідла, підтримуваний правою рукою. Ліву, що держала вуздечку, застувала холка. Проти неба силует рисака, головою до скель, був чіткий, як камея. Повернувши обличчя трохи вбік, так, що виднів тільки обрис скроні й бороди, кіннотник оглядав долину. Ця мальовнича група у високості видавалася гігантською. Враження посилювалося відчуттям небезпеки від близькості ворога.

На якусь мить вартового опанувало дивне примарне видіння. Немовби він проспав до кінця війни, а тепер споглядав величний монумент, поставлений на цій висоті, щоб увіковічити славне минуле, в якому сам Друз був аж ніяк не героєм.

Мана минулася з першим легким порухом живого монумента. Не відриваючи копит від каменя, кінь подався трохи назад, від краю прірви. Кавалерист навіть не поворухнувся. Отямившись, гостро відчуваючи значимість усього, що відбувається, вартівник приклав кольбу до плеча, обережно висунув дуло з куща, звів гачок і націлився прямо в серце цієї людини. Один дотик до гашетки – і Картер Друз буде в безпеці. І тут верхівець повернув голову й подивився в бік свого прихованого супротивника. Здавалося, він зазирає в саме обличчя, в очі, в мужнє, але співчутливе серце.

Невже це так важко – вбити ворога на війні, який важить на життя твоє й твоїх товаришів, ворога, що викрив тебе і тим страшніший за все його військо?

Картер сполотнів, затрясся всім тілом, обімлів. Перед очима пішли ходором раптово почорнілі фігури людини та коня – здіймалися, падали, описували дуги на сліпучому небосхилі. Вартовий випустив зброю й помалу ліг долілиць на листя. Хоробрий джентльмен, гартований вояк мало не знепритомнів від напливу емоцій.

Довго це не тривало, за хвилину-другу він звів голову, взявся за рушницю й намацав пальцем спусковий гачок. Розвиднілося в голові, проясніло в серці й очах. Повернувся здоровий глузд і здатність тверезо міркувати. Годі навіть сподіватися взяти цього вершника в полон. Тільки сполохаєш його – кинеться тоді вскач до свого табору, привезе туди згубну вістку. Треба сповнити неминучий обов’язок – застрілити його з цієї гущавини. Без попередження, не давши й хвилини часу на останню молитву, спровадити його на той світ. А може, й не конче... Є ще надія, що цей чоловік нічого не вивідує, а просто милується краєвидом. Тоді можна його пощадити. Повернеться собі туди, звідки приїхав. Коли рушить із місця, буде видно, чи запримітив він щось, чи ні. Він пильно розглядав долину, а це може означати, що...

Повернувши голову, Друз кинув оком вниз, крізь товщу повітря, наче на дно прозорого моря. І побачив на зеленій галявині звивисту вервечку людей і коней. Якийсь дурноверхий командир дозволив своїм підвладним напоїти худобу на відкритому місці, під широким оглядом із дванадцяти вершин!

Картер перевів погляд на верхівця. Дивився крізь приціл, узяв на мушку коня. У вухах лунали, як Божі заповіді, батькові прощальні слова: «Нехай валиться світ, а ти виконуй те, що вважаєш своїм обов’язком». Тепер син дійшов злагоди з собою. Був спокійний, як спляча дитина. Зціпив зуби, не занадто сильно, стримав віддих, цілячись, а тоді задихав помалу й рівномірно. Жоден м’яз не сіпався, жодна жилка. Чуття обов’язку перемогло. Дух сказав тілу: «Мусиш заспокоїтися». Вартовий вистрілив.

III

Чи то шукаючи пригод, чи то з цікавості офіцер-північанин покинув прихований у лісі бівуак і, йдучи, куди ноги ведуть, вийшов на рідколісся, недалеко до підніжжя скелі. Спинився й розважав, чи варто йти далі. За чверть милі перед ним, понад верхів’ям сосон, бовваніла величезна кам’яна стіна. Нависала з такої височини, що моторошно було глянути на її край – різку, зазубрену проти неба лінію. Звівши погляд на цю запаморочливу висоту, офіцер побачив дивовижу: у повітрі скакала людина на коні.

Верхівець сидів випроставшись, по-військовому, впираючись у стремена й міцно тримаючи повіддя, ніби хотів уберегти бойового побратима від падіння. З непокритої голови струменіло вгору довге волосся, погойдувалося, як плюмаж. Руки сховались у хмарі здибленої кінської гриви. Круп держався рівно, неначе кожний удар копит стрічав тверду надійну землю. На шаленому скаку копита били вітер, а за мить кінь викинув ноги вперед, готуючись приземлитися після стрибка. Але це був політ.

Пройнятий трепетним жахом від видіння вершника в небі, майже повіривши в те, що з веління долі має стати літописцем якогось новітнього Апокаліпсису, офіцер не втримався на ногах, заточився і впав. І в той самий час почув, як затріщали гілки й гупнуло щось важке. Цей звук стих без відлуння, і знову залягла тиша.

Тремтячи, офіцер звівся. Заболіла нога, і це привело його до тями. Він побіг шукати цього чоловіка оддалік від урвища і, звичайно, нікого не знайшов. Спостерігаючи видиво, заворожений легкістю і красою цього чудесного лету, він навіть не міг припустити, що місце падіння – біля самого підніжжя скелі. За півгодини він повернувся до табору.

Цей офіцер був мудрий чоловік, тож волів не розказувати неправдоподібних, хоч і правдивих історій. Він промовчав про те, що побачив. На командирове запитання, чи під час тої вилазки помітив щось для добра війська,

Відгуки про книгу Зібрання творів - Амброз Бірс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: