Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Я б не сказала, що він її відвідує, — відповіла матір принцеси. — Він щиро дружив з покійним Ґон-дайнаґоном{9} і, виконуючи обіцянку, яку дав йому перед смертю, люб’язно піклується про нас. Ось і тепер, як добра людина, заїхав, щоб розпитати про моє здоров’я...»
«Ну, навіщо ви таке кажете? Принаймні від мене ви могли б не приховувати правди. Сьогодні, по дорозі на останню нічну службу, я бачив, як із західних бічних дверей вийшов якийсь розкішно одягнений чоловік. У густому тумані я не зумів розгледіти його обличчя, але чув, як монахи про нього казали: «Це від’їжджає пан Удайсьо. Вчора ввечері він відіслав карету до столиці, а сам залишився ночувати тут». І справді, за ним плили такі сильні пахощі, що у мене навіть голова заболіла. Хто ж це міг бути, якщо не Удайсьо? Адже відомо, що він полюбляє виразні аромати. І все-таки я не схвалюю його залицяння. Безсумнівно, Удайсьо високо освічена людина. Він був зовсім ще дитиною, коли за дорученням покійної пані Оомія я справляв для нього деякі обряди, та й тепер я готовий йому послужити в достойних справах, але тільки не в його одруженні з вашою дочкою. Боюся, що і їй не варто тішити себе надіями. Його нинішня дружина — особа вельми твердої вдачі. Вона належить до роду, який досяг могутності і користується у світі великим впливом. Вона має вже семеро чи восьмеро дітей. Навряд чи принцеса зможе відтіснити таку суперницю. Та й чи варто їй обтяжувати свою душу таким важким тягарем? Адже жінки, легко впадаючи в оману, зазнають суворого покарання — повторного відродження в жіночому вигляді й блукання серед вічного мороку. Ненависть дружини Удайсьо стане непереборною перешкодою на шляху її духовного просвітління. О ні, я аж ніяк не схвалюю такого одруження», — сказав він, хитаючи головою.
«Це щось неймовірне! Адже Удайсьо ніколи не виявляв такого наміру. Учора вночі я лежала без пам’яті, але начебто чула, як служниці казали, що він хотів затриматися, щоб усе-таки поговорити зі мною. Невже він тут ночував? Попри своє благородство і серйозність...» — дивувалася мати принцеси. Зрештою, може, монах казав правду. Адже мати вже і раніше помічала, що Удайсьо небайдужий до дочки, але, як розумна людина, завжди поводився бездоганно, щоб не подавати приводу для пліток. Упевнена, що він ніколи не вчинить нічого поганого її дочці, мати заспокоїлася, але все ж таки подумала, що він, скориставшись безлюддям у покоях принцеси, міг нишком прослизнути до неї.
Після того як монах пішов, мати покликала до себе служницю Косьосьо. «Я чула, ніби щось сталося. А що саме? — запитала вона. — Чому мені про це нічого не сказали? Важко цьому повірити, та все ж...» Хоча Косьосьо й жаліла принцесу, але докладно розповіла все від самого початку, не забувши ні про отриманий уранці лист, ні про слова, що мимоволі зірвалися з вуст принцеси.
«Може, пан Удайсьо просто захотів поділитися з принцесою думками, які досі тримав у глибині душі. Він виявив рідкісну завбачливість і пішов задовго до світанку. А що сказали вам?» — спитала Косьосьо, зовсім не підозрюючи монаха, бо вважала, що матері потайки повідомив цю новину хтось із прислужниць.
Вражена почутим, засмучена мати мовчала, лише сльози скапували з її очей. Жаліючи її, Косьосьо дорікнула собі за відвертість: «Навіщо їй нові хвилювання, якщо вона і без того страждає?»
«Так чи інакше, перегородка була замкнена», — сказала вона, щоб зам’яти справу.
«А проте вона показалася йому, — заперечила мати. — Яка непрощенна необережність! Може, вона невинна, але хіба тепер закриєш рота монахам і балакучим хлопчакам? Якщо вже вони почали пліткувати, то хіба хто-небудь зможе спростувати ці чутки й рішуче заявити, що нічого подібного не було? А все тому, що її оточують такі нетямущі особи...»
Мати не змогла договорити. Змучена тяжкою хворобою і стривожена почутим, вона занепала духом. Адже вона так сподівалася, що її дочка хоча б тепер стане жити відповідно до свого високого звання. Однак ця любовна історія, безсумнівно, зашкодить її доброму імені...
«Попросіть дочку зайти до мене, поки я ще при свідомості. Я сама мала б піти до неї, але, на жаль, рухатися не можу. У мене таке відчуття, ніби я не бачила її цілу вічність», — сказала мати зі сльозами на очах.
«Мати кличе вас до себе, — передала принцесі Косьосьо без жодних пояснень. Принцеса причесала мокре, сплутане на чолі волосся і замінила розірваний спідній одяг, але довго зволікала, поринувши у здогади: «Що думають про мене служниці? Мати, напевне, нічого ще не знає, але невдовзі, коли чутка дійде й до неї, вона образиться за те, що я все приховала», — і, пригнічена глибоким соромом, знову лягла. «Ой, я чомусь почуваюся раптом зле... — поскаржилася вона. — Мабуть, я вже не одужаю, але, може, це й на краще. Така слабкість в ногах...» — і попросила служниць розтерти їй ноги. Коли принцесу щось тривожило, вона завжди відчувала, що біль піднімався з ніг до голови.
«Напевне, хтось натякнув матері про вчорашню історію, — сказала Косьосьо. — Вона захотіла почути від мене пояснення, тож мені довелося все їй розповісти, тільки додавши для її заспокоєння, що перегородка весь час залишалася замкненою. Тому, якщо вона вас розпитуватиме, кажіть так само». А про те, як страждала мати, вона принцесі не розповідала.
«Отже, справдилися найгірші передчуття», — подумала мовчки принцеса, обливаючи сльозами узголів’я. «Я завдаю матері самі лише прикрості, — думала вона, відчуваючи, що жити не хоче. — Не тільки через недавню історію, але й через несподіване одруження з Ґон-дайнаґоном{10}. А який жах буде, якщо Удайсьо не відчепиться зі своїми домаганнями! Якби ж вона піддалася йому, то зажила б страшної неслави».
Все-таки вона не піддалася його солодким вмовлянням і через це відчула таємну відраду. «Але хіба можна жінці такого, як я, рангу необачно показатися чоловікові?» — подумала принцеса, засмучена своєю нещасливою долею.
Надвечір, коли мати знову покликала зайти до неї, через комірчину, яка відділяла їхні покої, принцеса пройшла до матері, яка, незважаючи на тяжку хворобу, як годилося, шанобливо вітала її, піднявшись з постелі.
«Мені дуже прикро, що я через свій жалюгідний стан не змогла прийти до вас сама. Я не бачила вас всього два чи три дні, але здається, промайнули вже місяці й роки, що аж на душі стало сумно. Бо чи зможемо ми сподіватися на зустріч, навіть якщо відродимося в цьому світі? А навіть якщо зустрінемося, то навряд чи впізнаємо одна одну, як матір і дочка. Коли я про це подумаю, то
