Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

«Ми, люди гір, осінньої пори

Промоклі від роси

У жалобному вбранні,

До крику оленя

Приєднуємо і свої жалі...» —

відповіла Косьосьо. Нічого особливого в її пісні не було, але, вимовлена доречно, тихим голосом, вона здалася Юґірі вельми зворушливою.

Він знову звернувся до принцеси, і вона передала через Косьосьо суху відповідь: «Тепер моє життя — немов страшний сон. Як тільки я хоч трохи опам’ятаюся, то скористаюся нагодою, щоб подякувати вам за неодноразові відвідини...». «О, яка ж вона жорстока!» — зітхнув Юґірі й вирушив додому.

По дорозі додому, поглядаючи на чарівне осіннє небо, на якому так яскраво сяяв місяць тринадцятого дня, що навіть на горі Оґура{29}, було ясно видно стежку, Юґірі проходив повз будинок Другої принцеси на Першій лінії. Останнім часом будинок ще більше запустів, і у проломі південно-західної частини глинобитної огорожі з черепичним дашком він побачив, що ґратчасті вікна всюди опущені й усередині ні душі. Тільки струмок виблискував у місячному сяйві, нагадуючи про минулі дні, коли Касіваґі влаштовував тут музичні розваги.

«Відображень знайомих облич

Вже більше не видно

У старому ставку.

Тільки місяць осінньої ночі

Стереже цю оселю...» —

промовив сам до себе Юґірі. А повернувшись додому, він ще довго милувався місяцем, поринувши душею у небо. «Який у нього жалісний вигляд! — дивувалися жінки. — Такого з ним ще не бувало».

Його дружина Кумої-но карі вкрай занепокоїлася. «Видно, він зовсім з глузду з’їхав, — думала вона. — Ставлячи за приклад жінок у садибі на Шостій лінії, звиклих жити у мирі й злагоді зі своїми суперницями, він, видно, вважає мене свавільною і нечуйною. Але ж це несправедливо. Якби мене з перших днів шлюбу привчали до спільного із суперницями життя, то я навряд чи брала б так близько до серця те, що трапилося, та й інших не соромилася б. Але ж усі — і батько, і брати — вважали його зразковим чоловіком. І от тепер, після стількох років спільного життя, прийшла ганьба...»

Світанок був уже близько, а подружжя сиділо, відвернувшись одне від одного, і мовчки зітхало. Не чекаючи, поки розвіється ранковий туман, Юґірі за своєю звичкою поспішив написати листа принцесі. Хоча дружині це не сподобалося, проте цього разу вона вже не намагалася, як колись, вихопити його. Юґірі писав досить довго, потім, відклавши пензлика, тихенько прочитав написане, але дружина все-таки почула.

«Коли прокинетесь

Від того сну страшного,

Як і казали Ви,

Щоб тільки нам зустрітись

Разом знов?..

З вершини гори Оно ллється безмовний водоспад...{30}» — написав Юґірі. Потім, згортаючи листа, довго ще повторював: «І що робити?..{31}» Покликавши слугу, він передав йому свого листа для принцеси. «Якби я могла побачити її відповідь! — зітхнула дружина. — Хотіла б я знати, що їх пов’язує».

Сонце підбилося зовсім високо, коли гонець повернувся з Оно. Рукою Косьосьо на аркуші темно-фіолетового паперу було написано всього кілька рядків. Повідомляючи, що наразі нічого не вдалося зробити, Косьосьо закінчила свою відповідь такими словами: «З жалю до Вас я викрала уривки вправ з каліграфії, які принцеса робила на Ваших попередніх листах». Справді, у свій лист вона вклала списані клаптики паперу. «Отже, принцеса все-таки прочитала мого листа!» — наче дитина, зрадів Юґірі. Склавши докупи розкидані тут і там уривки, Юґірі прочитав таку пісню:

«І вдень, і вночі

Я плачу й ридаю,

А по схилу гори Оно

Водоспадом безмовним

Стікає потік моїх сліз».

Поруч були недбало накреслені рядки із сумних старовинних пісень. Почерк здавався навдивовижу витонченим. «Хоча колись ганебною здавалася мені поведінка людей, що втратили глузд від любовної пристрасті, я сам лише тепер відчув, якою нестерпною може бути туга. Це щось незбагненне! І чому саме вона запалила моє серце?» — роздумував Юґірі, але не знаходив відповіді.

Чутка про залицяння Юґірі до Другої принцеси, дійшовши незабаром і до садиби на Шостій лінії, вельми засмутила Ґендзі, який завжди пишався сином як зразком доброчесності, розважливості та доброї слави серед людей, ніби призначеним для того, щоб спокутувати гріхи батькової молодості. «На превеликий жаль, постраждають обидві жінки — Друга принцеса і синова дружина як молодша сестра її покійного чоловіка. А що скаже, наприклад, Великий міністр у відставці? Зрештою, і син навряд чи розуміє наслідки такого свого залицяння. Але хіба можна уникнути того, що визначене попередніми народженнями? Тож, мабуть, краще не втручатися в цю справу» — журився Ґендзі, співчуваючи обом жінкам.

Згадуючи минуле і думаючи про прийдешнє, він щоразу казав пані Мурасакі, що такі чутки викликають у нього тривогу за її майбутнє, коли його не стане. «Невже він збирається залишити мене саму? — почервонівши, подумала вона. — Зрештою, а хіба є на світі істоти, нещасливіші за жінок? Вони живуть замкнуто, обмежені чотирма стінами дому, змушені стримувати свої почуття, вдаючи, ніби не розуміють краси речей, ніби не відчувають зворушення і подиву під час мистецьких розваг, що присвячені кожній порі року. Тож хіба можуть вони радіти життю і відволікатися від сумних думок про його зрадливу мінливість? Якщо ж вважати жінок взагалі нездатними проникнути у суть речей, то хіба не викликають співчуття їхні батьки, які часом докладають так багато зусиль до їхнього виховання? Водночас, а чи ж не безглуздо ховати у глибині душі почуття, немов Мовчазний принц{32}, про якого згадують монахи у своїх повчальних притчах, вперто мовчати, навіть не розрізняючи, що добре, а що погано? Як у житті триматися золотої середини?» Очевидно, всі ці думки Мурасакі насамперед стосувалися виховання малолітньої Першої принцеси — дочки ньоґо Акасі.

Одного разу, коли Юґірі завітав у садибу на Шостій лінії, Ґендзі принагідно спробував дізнатися про його наміри. «Здається, жалоба за матір’ю Другої принцеси вже скінчилася, — почав він. — Іноді думаєш, що біда сталася вчора чи навіть сьогодні, а насправді минуло цілих три роки... Що й казати, життя на цьому світі справді гірке... Тож хіба варто триматися за нього, якщо воно схоже на росу, яка впала ввечері на трави? Я з охотою постригся б у монахи, відвернувся б від світу й забув усі клопоти, але, на жаль, і далі живу, немов ніщо мене не турбує...»

«Так, це правда, бо навіть людям, яким начебто нічим дорожити у цьому житті, важко відректися від світу, — відповів Юґірі. — Дуже шкода, що поминки на сорок дев’ятий день по смерті матері Другої принцеси взяв на себе тільки намісник провінції Ямато. Взагалі жінці потрібен надійний опікун не тільки за життя, але й на випадок смерті».

«Мабуть, і Імператор-монах прислав листа із співчуттям? — запитав Ґендзі. — Я уявляю собі, як тяжко тепер Другій принцесі! З того, що я останнім часом почув, стало зрозуміло, що її покійна мати, кої{33}, була вельми гідною особою, тож її смерть — велика втрата для всього світу. На жаль, люди, які заслуговують на довге життя, часто покидають цей світ раніше за інших. Гадаю, Імператора-монаха її відхід приголомшив своєю несподіваністю. До того ж Другу