Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

смерть, вона мимоволі доходила висновку, що, може, хвора і не переставилася б так скоро, якби не взяла надто близько до серця того, що сталося під час тих злощасних нічних відвідин Юґірі... На жаль, мати пішла зі світу, так і не знайшовши спокою. Сама згадка про Юґірі доводила її до розпачу, і сльози наверталися на очі. Служниці не сміли ані згадувати про нього.

Зі свого боку, не отримуючи від принцеси жодного слова у відповідь, Юґірі спочатку пояснював її мовчання пережитим потрясінням, від якого вона ще не встигла отямитися. Але час минав, і поступово його охопила тривога. «Будь-якому смутку раніше чи пізніше настає кінець, — думав він з досадою. — Невже вона настільки по-дитинячому наївна, що нічого не розуміє? Інша річ, якби я писав їй про щось зовсім банальне — про метеликів або про квіти... Та хіба засмучена людина не повинна відчувати подяки й приязні до всіх, хто прагне висловити їй співчуття? Я добре пам’ятаю, яким горем стала для мене смерть бабусі Оомія, набагато більшим, ніж, скажімо, для Великого міністра у відставці{24}, який, сприймаючи її лише як щось неминуче, дбав насамперед про дотримання зовнішньої пристойності. Пам’ятаю, його поведінка дуже засмутила мене тоді. І навпаки, я був дуже вдячний батькові{25} за те, що він з незвичайною увагою поставився до всіх поминальних обрядів, хоча і був пов’язаний з покійною тільки через мене. До речі, саме тоді я зблизився з Ґон-дайнаґоном{26}, розважливим юнаком з добрим і чутливим серцем... Він мені відразу сподобався». Ось такі думки, одна за одною, линули у його голові вдень і вночі.

А тим часом його дружина{27}, стурбована його стосунками з принцесою, дивувалася: «Що ж там сталося? Отже, це правда, що він листувався з її покійною матір’ю, але...» Тож, коли Юґірі лежав у задумі, дивлячись на вечірнє небо, дружина передала йому через сина листа. На маленькому клаптикові паперу було написано:

«Знайшла б слова розради,

Якби знала,

Що мучить Вас —

Туга за живою

Чи смуток за покійною?..

О, як тяжко, коли цього не знаєш!..»

«Видно, думка про суперницю не виходить у неї з голови, — посміхнувшись, подумав Юґірі. — Але щодо покійної, вона помиляється...» І він не став зволікати з відповіддю:

«Про те, яка причина —

Та чи інша,

Думати не варто

У цьому нетривкому світі,

Як роса на листі...

Завжди знайдеться причина для смутку...»

«Видно, він щось приховує від мене» — тяжко зітхнула дружина, вкрай засмучена не лише світом, що як роса на листі, нетривкий.

А тим часом Юґірі, змучений мовчанням принцеси, знову вирушив до Оно. Спочатку він планував дочекатися сорок дев’ятого дня — закінчення жалоби, але не зміг. «Навіщо тепер приховувати те, про що і так всі знають? — думав він. «Краще вже зробити так, як зробив би кожен на моєму місці, щоб досягти своєї мети», — вирішив він, не звертаючи уваги на підозри дружини. «Якщо ж принцеса опиратиметься, я покажу їй листа, у якому її мати дорікає мені за «одну лише ніч», тож вона аж ніяк не може вважати себе незаплямованою...» — думав він самовпевнено.

Після десятого дня дев’ятого місяця поля і гори були такими чарівними, що навіть нечутлива людина не могла б залишатися байдужою. На тлі шуму, зірваного поривами гірського вітру з дерев та кущів, листя, що навздогін одне за одним спадало вниз, ледь чутно лунали урочисті голоси монахів, які читали сутру, і когось, хто славив будду Аміду. Жодних інших ознак присутності людини не було. Олені, ховаючись від пронизливого осіннього вітру, тулилися біля огорожі або ховалися, не лякаючись шуму тріскачок, в яскраво-жовтих рисових полях і подавали звідти свої тужливі голоси. Десь поруч гуркотів водоспад, оглушливо перебиваючи людські думки. У пожовклій траві безсило згасали голоси комах, і лише стебла тирличу завзято тяглися вгору, гордовито виблискуючи краплями роси. Звісно, у цих прикметах осені не було нічого незвичного, але час і місце сповнювали їх нестерпним смутком.

Юґірі підійшов до знайомих бічних дверей і зупинився у задумі, щоб помилуватися садом. На ньому було м’яке верхнє вбрання — носі, з-під якого красиво просвічувало нижнє із густо-червоного блискучого шовку. Слабкі промені призахідного сонця несподівано засліпили йому очі, й він поспішив закрити обличчя віялом, та зробив це таким граціозним рухом руки, що служниці захоплено зітхнули: «Хіба це не жіночий жест?..Е ні, жінка б так не зуміла...».

Коли він викликав Косьоьсьо, на його обличчі сяяла усмішка, здатна розвіяти будь-які невеселі думки. Оскільки галерея була досить вузька, то, побоюючись, що решта служниць за завісами можуть підслухати їхню розмову, Юґірі попросив: «Підійдіть ближче... Не уникайте мене... Невже ви гадаєте, що я знічев’я, наче чужий, пробиваюся в гори? Та ще й у такий густий туман... — і, навмисне перевівши погляд на гори, наполегливо повторив: —Ну ще трохи ближче, ще...». Тож Косьосьо вирішила, підсунувши до нього сіру завісу, влаштуватися за нею, старанно підібравши поділ свого вбрання. Треба сказати, що Косьосьо доводилася молодшою сестрою намісника провінції Ямато і двоюрідною сестрою Другої принцеси і, крім того, з дитинства виховувалася у домі покійної, а тому і її жалобний одяг був набагато темнішим, ніж в інших жінок.

«Я добре розумію, наскільки глибоко принцеса переживає наше спільне горе — смерть матері, — скаржився Юґірі, — та, як згадаю про її невимовно жорстоке ставлення до мене, то відчуваю, ніби душа готова мене покинути. Я більше не можу терпіти підозрілі погляди людей...» І, розповідаючи про останній лист матері принцеси, Юґірі гірко заплакав.

А Косьосьо, також уся в сльозах, відповіла: «Тієї ночі, не дочекавшись вашої відповіді, мати настільки ослабла, що здавалося, от-от помре. А коли вночі вона знепритомніла, то, очевидно, тоді на неї і напав злий дух, який уже давно її переслідував. Таке й раніше неодноразово з нею траплялося, особливо після того, як захворів пан Ґон-дайнаґон... Проте і того разу вона знайшли в собі сили, щоб ожити й заспокоїти засмучену дочку... О, якби ви знали, в якому розпачі тоді була принцеса. Вона майже не приходила до тями...» Косьосьо раз у раз замовкала й тяжко зітхала.

«Авжеж, я знаю, якою нещасною і безпорадною почувається ваша пані, — відповів Юґірі. — Вибачте за зухвалість, але хто, крім мене, може стати їй тепер опорою? Її батько живе високо у горах, остаточно порвавши зв’язки зі світом. У його монастир, загублений серед хмар, і листи не завжди доходять. Постарайтеся пояснити їй, наскільки нерозумно ставитися до мене так холодно. У кожного своя доля, визначена попереднім народженням. Вона не хоче залишатися у цьому світі, але хіба життя залежить від її волі? Якби так було, то їй не довелося б страждати через розлуку з матір’ю». Але Косьосьо лише зітхнула у відповідь. Десь недалеко голосно закричав олень. «В осінніх горах олень кинув клич...»{28} — мимоволі згадав Юґірі і вимовив:

Я довго пробивався

Крізь зарості бамбука

До Оно і тепер

Кричу крізь сльози,

Як самотній олень».