Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

— І навіть якби через мене

Ви більше сліз

Не проливали,

То хіба сховати можна

Колишнього одруження оману?

Зважтеся нарешті!»

З цими словами Юґірі, усупереч обуренню принцеси, спробував заманити її на місце під місячним сяйвом. Незважаючи на опір жінки, він легко притягнув її до себе. «О, не відштовхуйте мене! Бо хіба ви не бачите, наскільки глибокі мої почуття до вас? Але проти вашої волі я ніколи не піду...» — просив він, поки тим часом ніч наблизилася до світанку.

На небі не було ані хмаринки, ані туману, тож чисте місячне світло проникало всередину. Вутле піддашшя не заважало місяцеві заглядати прямо у внутрішні покої. Хоча розгублена принцеса намагалася сховати обличчя від світла, її рухи здавалися невимовно звабливими. Юґірі заговорив про Касіваґі спокійно і неквапливо, але не забув і тепер дорікнути принцесі за те, що вона не приділяє йому стільки уваги, як колись приділяла покійному. А вона подумала: «На жаль, покійний не досяг високих чинів, але я зуміла змиритися зі своєю долею, коли наше одруження всі визнали. Та скільки ж розчарувань довелося мені зазнати! А до чого приведе цей таємний зв’язок з Удайсьо{6}, який до того ж мені не чужий{7}? Що подумає Великий міністр у відставці{8}?

О, я впевнена, що весь світ осудить мене. А що подумає про це Імператор-монах, мій батько?» Роздумуючи над тим, як сприйматимуть такий розвиток подій всі ті, хто був так чи інакше з нею пов’язаний, принцеса впала у відчай, розуміючи, що ніякий опір не допоможе їй уникнути поганого поголосу. А хіба не буде гріхом приховувати все від матері? Раніше чи пізніше вона дізнається про те, що трапилося, і дорікатиме, що не слід бути такою по-дитячому нерозсудливою.

«Ідіть, поки зовсім не розвидніло», — благала принцеса Юґірі, не знаючи іншого способу, як його позбутися.

«О, які ж ви бездушні! Навіть перед вранішньою росою мені буде соромно, якщо передчасно струшу її з трави по дорозі додому! Коли вже ви наполягаєте, то принаймні вислухайте мене. Якщо ви вважаєте, що спритно позбулися невдахи-залицяльника, то помиляєтеся, бо я, не в змозі далі вгамувати своєї пристрасті, буду готовий вдатися до негідного вчинку».

Він зволікав з гіркотою на серці, не бажаючи йти, але, недосвідчений у любовних справах, не наважувався дати волю рукам. Він жалів принцесу і боявся остаточно втратити її прихильність, а тому вирішив, що для них обох буде краще, якщо він піде непоміченим, поки туман не розвіється. Його душа була вкрай збентежена.

«Невже, промоклий від роси,

Я мушу пробиватися

Крізь зарості місканту

Щоб пуститися в дорогу

І в тумані зникнути?..

А ви сподіваєтеся, що таким чином зможете уникнути огуди? — спитав він. — Та ви ж самі винні, бо вигнали мене так безжально...»

«Так, справді поголос про цю зустріч невдовзі піде, — думала принцеса, сторонячись Юґірі. — Але ж якщо запитати про це в серця, то воно підтвердить, що я чиста».

«Я знаю, що роса

На травах

Для вас лиш привід,

Щоб знеславити

Добре ім’я моє...

О, такого я від вас не сподівалася...» — благородно дорікала вона.

Довгі роки, як ніхто інший, Юґірі дбайливо опікав принцесу, та коли раптом, ні сіло ні впало, скориставшись її довірою, повівся як звичайний гульвіса, то тепер, жаліючи її, відчував глибокий сором за свій вчинок, але водночас, дорогою додому, розумів, що може стати посміховиськом, якщо дослухатиметься до її вимог. Придорожні трави хилилися під вагою роси. Повертаючись з незвичної для нього нічної пригоди, Юґірі відчував солодке хвилювання, змішане зі страхом через те, що його мокре від роси вбрання могло викликати у дружини якусь підозру, а тому вирішив спочатку заїхати у східні покої будинку на Шостій лінії, де жила пані Ханацірусато. Ранковий туман тут ще не розвіявся. «А як там, у горах?.. Мабуть, ще менше...» — мимоволі подумав він.

«О, яка несподіванка! — здивовано зашепотіли служниці. — Схоже, що пан кудись таємно їздив».

Трохи відпочивши, Юґірі переодягнувся у сухе вбрання. Тут для нього завжди був готовий прекрасний одяг — літній та зимовий. Служниці подали йому нову одежу з китайської скрині. Скуштувавши ранкового рису, Юґірі подався до Ґендзі.

В Oно він послав листа, але принцеса навіть не захотіла глянути на нього. Приголомшена вчорашньою пригодою, вона сердилася на Юґірі й водночас завмирала від сорому, що про все це дізнається мати. Але чи мала вона право приховувати те, що трапилося, від неї? Зрештою, у цьому світі годі що-небудь приховати, бо сам її вигляд може збудити цікавість, а служниці також не мовчатимуть. Мати, напевне, образиться, дізнавшись, що дочка щось від неї приховала. «А чи не краще попросити когось із служниць розповісти їй все, як було? Вона буде засмучена, але іншої ради немає», — подумала принцеса.

Мати і дочка завжди жили дружньо, душа в душу, ніколи не маючи одна від одної таємниць. У старовинних повістях іноді йдеться про дівчат, які приховують від батьків те, що давно вже знають усі люди, але принцеса в жодному разі не належала до таких. «Якщо до матері і дійдуть якісь чутки, вона ними не перейматиметься. Тож чи варто мучитися даремно?» — казали служниці, а самі, знемагаючи від цікавості, прагнули дізнатися, що ж написав Юґірі, але, побачивши, що принцеса навіть не розгорнула листа, незадоволено застерігали її: «Хіба можна не відповідати? Це ж буде неввічливо й по-дитячому!»

Зваживши на їхнє наполягання, вона зрештою розгорнула листа. «Я сама в усьому винна, бо легковажно дозволила себе побачити, але ж і йому за його нерозсудливість не можу пробачити. Самі дайте йому відповідь, що я не читатиму його листів», — сказала принцеса і прилягла, відвернувшись, щоб підкреслити своє незадоволення.

Однак лист Юґірі не містив нічого неприємного, а, навпаки, був щиро ніжним:

«Душу свою

Вам жорстокій

Я віддав і мимоволі

Прирік себе лиш

На блукання без кінця...

Справді, душа не завжди підвладна людській волі. Я не перший, але, на жаль, туга не залишає...».

Лист був дуже довгим, але служниці не зважилися прочитати його до кінця. На звичайного ранкового листа він начебто не скидався, але служниць непокоїло, чи не сталося чогось прикрого між принцесою та Юґірі. Жаліючи її засмучену, вони мучилися сумнівами про своє майбутнє. Всі ці роки Юґірі приділяв їм велику увагу, але чи не охолоне він до принцеси, якщо вона покладеться на його суцільну опіку? А тим часом мати принцеси і не підозрювала, в якій тривозі перебували служниці її дочки.

Хоча стан хворої матері, переслідуваної злим духом, був досить важким, вона іноді раптом на короткий час одужувала й приходила до тями. Того дня, коли скінчилися денні заклинання, біля неї залишився тільки поважний Ріссі, який читав молитви. Втішений тим, що хворій стало краще, він сказав