Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Перша частина сновидіння справджувалася – з тією різницею, що в моєму сні ніхто за полоненим не гнався.

Зізнаюся, мені було трохи не по собі – дикун, не озираючись, стрімко нісся просто до схилу пагорба, ніби знав, що я перебуваю на його вершині. Я трохи підвівся, вдивляючись, і полегшено зітхнув: за ним гналися лише троє дикунів, але вони значно поступалися втікачеві у швидкості. Я зрозумів, що нещасний має шанс відірватися від погоні, якщо він протримається ще якийсь час.

І тут я вирішив діяти й допомогти людині, котра, можливо, стане моїм товаришем у нещасті.

Від мого сховища втікача відокремлювала невелика затока – та сама, де я причалював зі своїми плотами, перевозячи речі з загиблого корабля. Я розумів, що в тубільця є тільки один спосіб сховатися в гаї – переплисти найвужчу частину затоки, що він негайно і зробив, кинувшись у воду. За ним попливли двоє дикунів, а третій, потупцювавши на березі, повернувся до одноплеменців. Утікач плив хутко, набагато випереджаючи погоню, але я вирішив, що вже час починати бій і змінити перебіг подій на свою користь.

Щойно дикун ступив на суходіл, я скотився по схилу пагорба і найкоротшим шляхом кинувся навперейми переслідувачам, опинившись таким чином між полоненим і дикунами. Утікач мчав, петляючи між кущами, і я голосно покликав його, вимагаючи зупинитися. Почувши незнайомий голос, він озирнувся, закляк і, нашорошений, позадкував, злякавшись мене навіть дужче, ніж своїх ворогів. Я зробив йому знак наблизитися до мене, показуючи жестами, що мене не треба боятись і що йому необхідно мерщій сховатися за стовбуром дерева. Сам я причаївся на стежці, чекаючи на людожерів, які переслідували бранця.

Коли перший дикун вибіг мені назустріч, я швидким і точним рухом оглушив його ударом приклада по голові. Стріляти я не хотів, щоб не привертати уваги решти дикунів, які лишилися на березі. Щойно цей дикун упав на землю, з’явився другий. Побачивши мене, він не розгубився й, натягнувши тятиву лука, націлився мені просто у груди. Я не чекав, поки мене вб’ють, і відразу вистрілив у тубільця з рушниці.

Усе сталося так швидко, що я не встиг навіть глянути, куди подівся полонений.

Виявилося, що він стояв позаду мене і тремтів, ніби в пропасниці, дивлячись то на мене, то на розпростертих на траві людожерів. Нещасний розгубився й дуже злякався звуку рушничного пострілу, тому не знав, як учинити – наблизитися до мене чи знову дати драла. Вочевидь, він схилявся до другого, але я намагався стримати його, всіляко показуючи знаками, що мене не треба боятися. Тубілець зробив крок уперед і злякано втупився в мою рушницю. Я підбадьорливо посміхнувся, повісив рушницю на плече й покликав його, пропонуючи підійти ближче. Нарешті до нього дійшло, що він вільний.

Крок за кроком мій дикун наближався, а потім раптом упав переді мною навколішки та поцілував землю. Після цього він підповз до мене впритул, схопив мою ногу і поставив її собі на голову. Я не знав, що означають ці дії, але, тамуючи збентежену посмішку, здогадався, що таким чином мені дякують за звільнення й обіцяють віддано служити. Я підняв дикуна з колін, поплескав його по плечі й, посміхнувшись, дав зрозуміти, що ми з ним тепер приятелі й союзники, а стосунки в нас будуть найдобріші.

Несподівано позаду нас почулись якісь хрипкі звуки, ми обидва озирнулися й побачили, що перший дикун, оглушений моїм ударом, почав приходити до тями. Хитаючи головою, він повільно підвівся, одначе ноги не слухалися його, і він знову впав на землю. Лише за певний час дикун спробував сісти. Бачачи, що врятований мною бранець стривожено й дещо злякано спостерігає за людожером, я скинув рушницю та прицілився в дикуна. Аж тут мій новий знайомий раптом палко й гортанно заговорив своєю говіркою, вказуючи то на дикуна, то на шаблю в мене за поясом.

Маю зізнатися, звуки його голосу пролунали для мене солодкою музикою, адже я не чув людського мовлення чверть століття. Я стояв, дурнувато й розгублено посміхаючись, поки колишній бранець не вказав на шаблю, вимагаючи віддати її йому. Тут я отямився і простяг утікачеві зброю. Мій тубілець відразу ж кинувся до ворога, одним точним ударом відсік йому голову і, схопивши трофей за волосся, з переможним виглядом кинув його до моїх ніг. Услід за цим він виконав короткий і дикий танок, наспівуючи впівголоса.

Але понад усе він був вражений незвичайною, як йому здавалося, загибеллю другого переслідувача. Мій дикун здивовано оглядав і перевертав тіло вбитого людожера в пошуках рани, зазирав йому до рота, мацав боки й живіт. Куля влучила, вочевидь, просто в серце, тому крові було лише кілька краплин, і те, що мертвий виявився без видимих каліцтв, уразило мого нового спільника до глибини душі. За певний час він припинив термосити небіжчика і, знявши з його плеча лук і шкіряний сагайдак зі стрілами, кинувся до мене. Я жестами дав йому зрозуміти, що нам час іти й що може з’явитися нова погоня, але він похитав головою, вказуючи на мертвих дикунів.

Завдяки його виразній міміці я зрозумів, що тубілець хоче поховати тіла, щоб від розправи з його ворогами не лишилося слідів. Людожери можуть натрапити на мертвих одноплеменців, якщо почнуть нишпорити островом.

Зі справою цією він упорався, виявивши майстерність справдешнього гробаря: хутенько вирив шаблею й голіруч дві глибокі акуратні ями між кущами, посадовив туди мерців, так само швидко їх засипав і розрівняв землю.

Коли він закінчив, я дав йому знак іти за мною. Далеким кружним шляхом ми вирушили не в мій будинок під схилом пагорба, а на інший край острова – до грота в скелях. Таким чином, моє сновидіння – щоправда, почасти – справдилося, але мало зовсім інше продовження.

У моїй таємній криївці я вже досить давно приготував усе для того, щоб сховатися там у хвилину крайньої небезпеки. Окрім тих речей, які зберігалися у гроті, я розмістив там просту постіль для ночівель і відпочинку – ковдру, кинуту на купу соломи, а також ящик із продуктами і пляшку з джерельною водою. Коли ми увійшли до грота, я нагодував свого бойового товариша хлібом та родзинками й дав йому вдосталь води, чого він неабияк потребував після пережитого. Потім я запропонував тубільцеві відпочити. Нещасного не треба було вмовляти – він одразу ж упав на солому