Робінзон Крузо - Даніель Дефо
За ці роки я встиг зовсім звикнути до свого становища. Якби не постійна необхідність бути насторожі й небезпека висадки десанту дикунів-людожерів, я охоче погодився б прожити тут решту своїх днів до останнього подиху й тихо відійшов би у кращий світ, як той древній цап, якого я знайшов у гроті.
У мене, як і в кожної людини, були свої маленькі втіхи й розваги. Я спіймав іще двох папуг, і, хоча приділяв їм набагато менше часу та уваги, ніж своєму улюбленцеві Попці, вони теж навчилися вимовляти моє ім’я – Робінзон Крузо. Разом зі старим Попкою – я не знав, скільки йому років, але чув у Бразилії, що ара часом живуть і понад століття, – папуги складали мені веселу й відчайдушну компанію. Попка вже знав багато слів; спекотними днями ми з ним полюбляли посидіти в затінку й потеревенити про життя…
На жаль, пес, який був мені вірним другом протягом шістнадцяти років, помер від старості. Щодо кішок, то плодилися вони по кілька разів на рік; я залишав собі тільки двох або трьох найміцніших, найслухняніших і найспокійніших, решту ж доводилося відлякувати пострілами, тому що ці нахабні створіння занадилися красти провізію в льоху та коморі. На околицях мого сховища часто лунали мерзенні кошачі крики, але я намагався звертати якомога менше уваги на це плем’я, яке зовсім здичавіло та не слухалося. Окрім того, я тримав при собі двох козенят, привчаючи їх брати їжу з рук. Живопліт навколо мого форту став таким густим і гіллястим, що більше скидався на ліс. У його верхівках звили гнізда птахи, які будили мене на світанку різноголосим співом.
Дарма що мені доводилося повсякчас бути насторожі, я, зізнаюся, був задоволений своєю долею.
Одначе тихе життя невдовзі скінчилося.
Зло, яке щодня нас супроводжує, часом здається найстрашнішим за все інше, що тільки може трапитися з людиною. Та саме воно стає своєрідним пробним каменем, випробуванням, яке загартовує людину й готує її до прийдешніх труднощів і лиха. Я б міг навести безліч таких прикладів, зокрема і про свою власну долю. Проте в цьому сенсі особливо цікаві події останніх років мого перебування на острові.
Настав грудень – час літнього сонцестояння та збирання врожаю. В ці дні я постійно був на полях, де зрів хліб. Одного разу, як і завжди, я прокинувся на світанку, поснідав, приготував усе потрібне й вирушив у путь. Одначе, пройшовши зовсім трохи, я закляк на місці: над береговими заростями здіймався до неба густий дим багаття. Причому багаття це було не на тому боці острова, де звичайно висаджувалися дикуни, а набагато ближче до мого будинку.
Я кинувся до частоколу й зачаївся серед густого гілля. Ноги ледь тримали мене. Я гарячково думав про те, що дикуни – якщо, звичайно, вони розбредуться по острові, – неодмінно натраплять на поля, оброблені мною, та на загони з козами. Вони зрозуміють, що тут живуть люди, і не вгамуються, поки не знайдуть мене.
Я переліз через огорожу й почав готуватися до захисту.
Поспіхом зарядивши мушкети в бійницях, я прихопив пістолети й рушницю та, помолившись, твердо вирішив битися з варварами до останнього подиху.
Минуло дві години, але нічого не сталося: так само шуміло листя, співали птахи, грілися на сонечку кошенята й дрімали на покрівлі мого намету папуги.
Я відклав зброю. Невідоме мучило мене набагато сильніше, ніж небезпека бути з’їденим дикунами, і, зваживши всі за і проти, я вирішив вийти за огорожу та розвідати обстановку.
Найзручнішим місцем для спостерігання за цією частиною берега був пагорб, коло обніжжя якого розташовувався мій будинок. Я взяв заряджену рушницю і підзорну трубу, обережно пробрався через частокіл, продерся крізь зарості й поліз нагору. Упрівши від зусиль і напруження, я нарешті досяг вершини пагорба. Звідси все узбережжя було видно як на долоні. Розташувавшися на майданчику, я приліг на землю і спрямував підзорну трубу в той бік, де, як і раніше, здіймався дим. І відразу побачив голих дикунів, які сиділи біля багаття. Їх було душ із десять, і, напевне, вони розклали багаття зовсім не для того, щоб погрітися.
Тубільці прибули у двох великих пірогах – ті стояли високо над лінією прибою, і було зрозуміло, що раніше, ніж настане приплив, їм не вдасться знятися з мілизни та вирушити назад. Жінок серед дикунів не було, і те, що вони відвідали острів для чергового варварського бенкету, не викликало сумнівів. Я перебував на пагорбі ще близько двох годин і добре бачив їхні дикі танці. До мене також долинали їхні крики та співи.
Важко уявити моє збентеження після цієї події. Понад усе мене стурбувало те, що тубільці висадилися на моєму боці острова, а не там, де звичайно. Проте поступово я заспокоївся, зрозумівши, що непрохані гості відчалять із припливом, і я знову зможу виходити з будинку.
Щойно дикуни всілися в піроги й відпливли від берега, я спустився з пагорба і, прихопивши з собою рушниці, пістолети й шаблю, рушив до того місця, де вперше знайшов сліди лиховісної трапези. Іти туди було близько години. Із-за дерев я помітив у морі ще три піроги – вони прямували від острова до тієї землі, яку я бачив на обрії.
Про решту ви вже здогадалися. На березі, як зазвичай, лишилися жахливі сліди кривавого бенкету.
Розділ 33
Гарматний постріл
Минуло понад рік, перш аніж дикуни знову з’явилися на моєму острові.
За весь цей час я не зустрів ознак їхньої присутності. Звісно, в сезон дощів тубільцям тут було нічого робити, а цього року негода затяглася, море постійно штормило.
Попри відсутність ворогів, я жив доволі жалюгідно й неспокійно; безкінечне очікування та страх перед раптовим зіткненням із тубільцями виснажували мене настільки, що тужливий сум став звичним супутником моїх днів і ночей. Мене мучили дрібні хвороби, і сама лише думка про те, що я все-таки чимало зробив для свого добробуту й безпеки, трохи втішала мене. Мої сновидіння були тривожними: то я б’юся з юрмою канібалів, то, жахнувшись, тікаю від них, то знову бачу картини вбивств і пекельних танців.
У середині травня, а якщо бути точним – тобто співвідносити час із карбами на моєму календарі – шістнадцятого числа зранку на морі почалася буря. Майже опівдні вона дужчала і тривала до вечора. Вітер безперервно дув із південного заходу, і я, прихопивши Біблію, перебрався з намету до тихішої та сухішої печери. Улаштувавшися зручніше, я розкрив