Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Причаливши, я виліз із човна й, замислившись, присів на пагорбку. Мене мучили суперечливі почуття – з одного боку, я боявся знову пуститися в плавання, а з другого – не міг побороти бажання таки побувати на кораблі. Поки я вагався, почався приплив, тож мені довелося відкласти вихід у море.

Скориставшися цим перепочинком, я піднявся на пагорб, звідки якось спостерігав за поведінкою морських течій поблизу краю острова й рифової гряди. Звідти було добре видно, що відпливна течія починається просто біля південного берега острова, а припливна спрямовується до його північного кінця. Тому досить було триматися північного берега, щоб легко повернутися від розбитого корабля до острова.

Це відкриття мене надзвичайно підбадьорило. Я вирішив заночувати в човні, а вранці, дочекавшись слушного моменту, продовжити свою експедицію.

Загорнувшись у плащ, я дрімав, нетерпляче чекаючи на світанок. Нарешті зійшло сонце, і я відчалив від берега. Спочатку я взяв курс на північ і тримав його, поки не відчув, як швидка течія, що стриміла на схід, підхопила й понесла мій човен. Довелось енергійно діяти стерновим веслом, щоб мене не перекинуло й не занесло надто далеко вбік.

Усе вийшло якнайкраще: я уник грізного виру біля скель та вже за дві години наблизився до корабля, який навіть здалеку мав препоганий вигляд.

Це був галеон, швидше за все, іспанський. Корпус його потрапив між двома рифами, корму було зруйновано штормовими хвилями, обидві щогли ніби зрізано ножем від удару об каміння. Проте бушприт і носова частина судна вціліли. Коли я підплив ближче, на палубі з’явився пес, який заходився відчайдушно гавкати і скавчати. Я покликав його, і він, кинувшись у воду, поплив до мене.

Я втягнув його до човна. Бідна тварина буквально гинула з голоду та спраги. Коли я дав собаці хліба й сиру, він накинувся на їжу, як схудлий за зиму вовк, а воду, здавалося, міг пити без кінця.

Нагодувавши пса, я піднявся на борт корабля.

Перше, що я побачив, – це двох мертвих матросів, які лежали на порозі рубки, заклякнувши в судомних передсмертних обіймах. Окрім собаки, на судні не лишилося жодної живої душі; найімовірніше, під час катастрофи ураганні хвилі люто падали на корабель, у якому виникла теча, і людей змило в море.

Усе на борту було залите водою та змокле. Лише в трюмі я побачив закупорені бочки – але з чим вони були, я так і не дізнався, тому що ці бочки були такі великі, що я не зміг навіть зрушити їх із місця. Я знайшов іще кілька матроських скринь, теж замкнених; дві з них я доправив у човен, навіть не спробувавши відчинити. Згодом, уже на березі, розібравшись у вмісті скринь, я зрозумів, що, якби корма вціліла, у каютах я знайшов би чимало коштовних речей. Галеон, здогадно, ішов із багатим вантажем із Буенос-Айреса повз береги Бразилії до Мексиканської затоки, а потім через океан в Іспанію. «Навіщо тепер міркувати, – думав я, – якщо судно загинуло, й невідомо, що сталося з людьми…»

Я прихопив із собою також скриню з пляшками темного густого вина, близько двадцяти галонів, і мені коштувало неабияких зусиль доправити її в човен. В одній з уцілілих кают я знайшов декілька мушкетів і чотири фунти пороху. Мушкети я залишив, а порох узяв; прихопив також коцюбу, камінні щипці, мідний чайник, два казанки і решітку для смаження м’яса на вугіллі.

Тим часом уже почався приплив, і я з усіма цими речами й собакою пізно ввечері щасливо повернувся на берег. Почувався я зовсім виснаженим.

Ніч я знову перебув у човні, а зранку вирішив доправити все знайдене до грота. Поснідавши хлібом, родзинками й сиром, я переніс вантаж на берег і розглянув його уважніше. У пляшках було не вино, а ром, не схожий на бразильський і до того ж поганенький; але, відчинивши одну зі скринь, я знайшов у ній купу чудових дрібниць. Так, наприклад, я знайшов старовинної роботи пуздерко, наповнене різьбленими пляшечками, що були закупорені срібними корками. Я відкоркував першу – всередині виявився прекрасний лікер. Знайшов я також дві банки варення, яке добре збереглося, кілька чудово скроєних полотняних сорочок, яких я так потребував, півтори дюжини білих носовичків і стільки ж кольорових шийних хусток.

Цим знахідкам я страшенно зрадів, тому що давно не тримав у руках ані полотна, ані батисту; особливо мені стали в пригоді носовички. На самому дні скрині лежали три великі гаманці з золотими і срібними монетами й кілька зливків чистого золота загальною вагою близько фунта. Мабуть, ці речі та гроші були власністю офіцера чи навіть капітана судна.

Друга скриня належала менш заможній людині. У ній також лежав одяг, але найзвичайнісінький. Перебираючи речі, я зрозумів, що вони належали канонірові; у цій скрині серед іншого я знайшов мішечок особливого пороху, який використовують для запалу в корабельних гарматах.

Зізнаюсь, я був розчарований, оскільки корисного для мене на галеоні було обмаль. Скористатися грошима я не міг – вони були непотрібним сміттям; усе це золото я б охоче віддав за англійські черевики й панчохи, про існування яких давно забув. Щоправда, тепер у мене були черевики, що належали загиблим морякам, і чоботи, знайдені в матроській скрині. Одначе за міцністю та зручністю їх не можна було порівняти з тим взуттям, що я колись мав.

Хай там що, усі гроші й золото я доправив до сховища й приєднав до тих монет, які колись давно привіз зі свого корабля.

Покінчивши зі справами, я повернувся до човна. Собака чекав мене на березі; ми відчалили, і мені довелося добряче попрацювати веслами, поки ми прямували до затоки, де була стоянка для човна. Я неабияк радів тому, що ця небезпечна експедиція нарешті закінчилася.

Удома все було добре, і я знову зажив колишнім мирним життям.

Майже два роки минули без особливих подій.

Проте моя неспокійна вдача вперто вимагала свободи. Я знову замислювався над тим, щоб знайти спосіб утекти з острова. Часом мені раптом спадало на думку знову вирушити до загиблого корабля, попри небезпеку. Якби в мене було судно, міцніше за мій човен, я відразу ж, не вагаючись, пустився б у подорож, як колись замолоду…

А вночі я смертельно тужив. Адже я був здоровим і міцним, іще не старим, але часом мені кортіло розплакатися, немов покинутій напризволяще дитині. Що штовхнуло мене полишити щасливе життя в Бразилії та розпочати авантюру, яка була мені не така вже й потрібна? Чому